ІЛЬМЕВАЛА
Руни про божественного Ільму, діда Кудим-Оша
та прадіда хороброго Пера-богатиря з племені Уна
(даний епос є початком обширної оповіді про ініціацію героя угро-фінського епосу «Калевала» коваля Ільмарінена, творця чарівного Сампо. Від його імені, що означає «в’яз» походить назва Ільменського озера)
1.
В давнину вогнів священних,
В Храмі сонячних поли;сків,
Народилась Діва Лебідь*
На погорду цьому світу.
В неї очі сяють злотом,
Сріблом очі миють щоки,
А косу вкриває хустка,
Шита бісером та блиском.
І була то трудівниця:
Все збирала в морі перли,
Сміхом правила погоду,
Танцювала з вітром диким.
______________
* більш адекватним є переклад імені як «Діва Гуска»
2.
Плакав Бог Ільма;рнен щиро,
Бо кохав він Діву Лебідь,
Але горда чарівниця
Зневажала щирий порив.
І тоді бог світла скинув
З себе шати дивожовті
І пошив із них він плаття,
Узороччями прикрасив,
Вивів синіми нитками
Ру;ни сповіді в любові
І підкинув Гордій Діві,
Щоб помститись за зневагу.
3.
І як тільки впали в вічі
Діві промені небесні,
Заблищало плаття лоском
І красою звабу мало.
І зраділа Діва Лебідь,
І не звідала про підступ,
Одягла священну одіж –
І в ту ж мить в надії стала.
О, таку ганьбу зазнати!
Та чи в кару чи нащастя
Це вчинив усе Егре;са,
Пустотливий бог кохання?
4.
Народився в Діви хлопчик.
І;льмом кликали сирітку,
Захищав в біді людей він
І в журбі вмів радить друзям.
Але якось Хмір кульгавий
Насміхатись став з хлопчини,
Що не має мужа в неньки,
Що від повітру вродився …
Злим тоді зробився Ільма,
Налилися кров’ю очі…
Дужо стискував він пальці
На хрящах кривого Хміра…
5.
Вбивця Ільма. Вбив малого
Сина хмурої Вірла;йнен,
Сина Фро;ді, князя ру;трів,
Гордовитого кудлана.
Привели хлопчину князю,
Буде він судить законом
І грозить йому в посмертя
Не вернутись у вітчизну …
Мовчки слухав Ільма вирок,
Знав, що винен, і що кару
Заслужив учинком грішним,
Вбивши Хміра-недора;ду.
6.
Відвели його на скелю –
Птаство там шматує трупи
І відносить душі мертвих
До надвічного Іра;йя.
Там і Ільму залишили.
І туди ж бо незабаром
Позлітались грифи хижі
М’яса трупного наїстись…
Але що це?! Він не мертвий?
Так, живий! Та, отже, мусить
За провину взнати кару
І батькам завдати горя.
7.
Що ж такі жорстокі люди?
Птаству гірше не в новітність.
Бо в людей такі є кігті,
Що самі у серце влучать.
То ж не знають люди щастя!
Мов жуки, все копошаться
І шукають, де б сховатись
І богів перехитрити.
А тепер ще і живого
В жертву Сонцю дарували,
Щоби решту налякати
І тримати всіх в покорі.
8.
Та орлам було відомо,
Хто є мужем Діві Лебідь,
Бо про це батьки їх пісню
По усесвіту розносять.
І спитав холодний Ке;лтмер,
Цар орлів і всього птаства,
В Ільма Русого причину,
Що його так покарали.
І сказав їм Ільма щиро,
Що убив він злюку Хміра,
Бо не міг стерпіть наруги,
Хоч і батька він не знає.
9.
І на це орли сказали:
«Як не відає – то мусить,
І Лишень святий Ульма;йнен
Має право в таємницях!»
Принесли хлопчині в дзьобі
Кришталеву воду з неба
Вгамувати в серці спрагу
І наповнитись в насназі.
І взяли його на крила,
І летіли вздовж поклонів
Велетенських гір, були що
На землі колись звитяжці.
10.
Розповів легенду Ільму
Жрець народу мужніх злетів
Про повстанців проти Бога,
Ним колись бо був Гельба;йзе.
Були люди то могутні
І могли руками хмари, мов м’яча,
Кидати в прірви і від того реготати,
Уявляючи, що Бога
Так колись штовхнуть із неба.
І до того ж загордились,
Що волхвів собі обрали, і молили,
Наче бога, Сина Князя роду свого.
11.
Але Бога похитнути
Не змогли б вони ніколи,
Бо таємну таємницю із імен
Він знає Перший.
Скинуть лиш вдалося людям
Бога в смуток, і Гельбайзе
Сумував над ними дуже
(Бо ж були то діти Ду;нни)
І тоді покликав сина, свого первінця,
Ільпо;за, бога спокою і статку,
І людей йому віддав він …
Та настільки ж люди горді!
12.
Над Ільпо;зом посміхались,
І серпом йому грозили,
І боролись між собою,
В пил землі густий сховавшись …
Так зневажили Ільпо;за!
Плакав Бог над ними дуже,
Не хотів губити радість,
А людей в добро вернути,
Бо то був дарунок Те;льни,
Наймудрішої з провидиць,
То вона подарувала
В запоруку Богу квітку*.
____________
*ймовірно, мова йде про цвіт папороті
13.
Та сміявсь над тим Гельба;йзе
(Кажуть, древні, з того сміху
І постав народ могутніх,
Тих, що велетнями звемо).
Він не вірив чарівниці,
Наймудрішій, добрій Те;льні,
Хоч і чемно розпитати
Часу мав у вдосталь безліч
Про часи смутні й холодні,
Про походження квітчини,
Що донькою Брі;на звемо,
Найпрекраснішу із ва;льбів.
14.
Та про це в час інший скажем.
А тепер про битву хва;рдів
Біля озера Ган-Тре;ве
Розповім: Синів могутніх
Зневажало плем’я бога
Латрепе;зе, сина Бро;мі,
І одне воно молилось
Щонайвищому Гельба;йзе.
Та й воно упало в ревність!
Бо повірили, що підле
Може бути ближчим, замість
Волі щирого Гельба;йзе.
15.
Був пророк у них – Іздра;міз,
Мудрий син старої Крі;ве,
Сонцерукої гончарки,
Наречниці в храмі Скро;ме.
Цей пророк в той вік був старцем,
Мандрував у землі Півдня
І приніс звідтіль не срібло,
А пісні про справи щирі,
Дружбу витязів гнівливих,
Що кохалися в змаганнях.
Совоо;ким був Іздра;міз,
Бачив все, що приховали.
16.
Він навчав хоробрих-юних
Тим пісням і славі Божій
закликав коритись вірно,
І його тим шанували.
Але ревні чорну заздрість
Породили в таємниці
І прийшов шпигун від чорних,
Тих, що хвардами ми звемо.
Був то Ю;нгес, батько Кле;рпа,
Тихо він сидів у залі,
Дослухався до розмови,
Що до юних вів Іздра;міз.
17.
Там горів вогонь жертовний
І молились юні серцем
Щиро богові Гельба;йзе за батьків, що віру мають
У тугий капшук із сріблом, а мечів не догледіли.
Так молились юні-дружні.
Говорив до них Іздра;міз –
Сину Кро;ме, вдови Ла;рме,
Сину юної Паве;рнес,
Найхоробрішому з Бра;внів
І умілому з Пертво;зів,
Внуку Е;рмуса Бродяжки
Та Гінцю наради славних.
18.
Їм усім вів мову вчитель:
– Ви батьків своїх шануйте
І моліть за них Гельба;йзе,
Хай пробачить він їм відступ
У гординю та шинкарство …
І тоді зіскочив Ю;нгес
В центр зали серед учнів
І зухвало насміхатись
Став з повчань старого І;здра:
– Ось тепер ти нам потрапив!
Буду свідчити на вічі
Як ти хлопчаків навчаєш.
19.
Перед ликом предків наших
Зневажати рід Гельбайзе
Під личиною пошани!
Але мудрим був Іздраміз,
Тихо голову схиливши,
Сумував над серцем воя,
Бо хоробрим ним був Ю;нгес,
Але з волі хтивих златом
Він віддав себе їм в службу.
Сумував Іздраміз щиро,
Бо колись був Ю;нгес з миром,
А тепер з брехнею в шлюбі.
20.
Не хотів зла вою Мудрий.
Зупинив своїх він учнів,
Що знамірились забити
Шпигуна на двох березах,
Наказав його прогнати
І молитися за серце,
Щоб воно у воя чистим
Залишалось від спокуси
Щонайбільшого у світі:
– Відпустіть посланця хва;рдів,
Їм він вірно в клятві служить,
Ви б служили так Гельба;йзе!
21.
А на ранок Дня Наради
Чорні викликали плем’я
На Мечів Хрещених поле,
Принесли у жертву птаха,
Вістуна богам в гостину
Із благанням на сторожі
Бути звичаям та раді,
А самі довкола граду
Обійшли по двічі десять,
Заклинаючи вогнями
І небесним блиском Пре;две
Святкувати його повню.
22.
От коли заграли в бубни
В ритмі танцю Елкосі;на,
Оленятка баби Хсе;рвеч,
всі були уже на Раді:
Хто меча міг взяти в руки
Чи гарпун встромити в тіло
Дитинчат слизької Ши;б’ї.
Були там жінки і діти,
Лиш на віддалі від воїв,
Що, як звичай предків каже,
Ті, з котрими бавивсь Пре;две
І учив ліпити тісто.
23.
Не надовго склали ватру,
Кожен вкинув в неї гілку
й заспівав жерцям на втіху
Вічно радісний Тріскучий.
Підвели до нього Іздру,
І від чорних в злобі світу
Наперед ступив Петі;ртез,
Їздовий служака Кло;бсем,
З діамантом в чорних грудях
І поклав на старця руки:
– За наругу перед родом і очима Латрепе;зе
Мусиш вмерти на пожежі.
24.
Вирок винесли – від дому,
Від печі і від подвір’я
Кожен мусив розпалити
По багаттю і по колу
Їх усіх тут розмістити,
В центрі ж – стовп,
Де смерть Іздраміз
Мав заручницею звати,
Щоб вуста його вже більше
Не несли хулу на бога
Й не знесилять серця юних.
25.
Так бо думали уперті*,
Але силу серця воя
Вшанував син Латрепе;зе
І пригнав зі сходу, з півдня
Трьох биків на ймення «Хмари»
Влаштувати їх на пашу,
І заграв їм пісню Блиску…
Ох як втішились Небесні!
Заревли вони, згадавши
Трьох подруг своїх – корівок
З череди Лутра;мзи-зірки.
_________________
* тобто люди
26.
І дощі йшли без упину.
Гинуть в водах люд та звірі,
Череда втонула навіть,
З храму Повні повтікавши.
Так очищують від крові.
Загасив син Латрепе;зе
Ватру страти і сваволі.
Врятувався лиш Іздраміз
Зі своїм хоробрим родом,
На горбі старого дуба
повсідавшись, мов ворони.
27.
Як лишень порятувались
І вода пішла у руслах
В далину степів південних,
Дуб зрубали мужні-юні
І на ньому в жертву склали
Гуску, що одна лишень ось
Від потопу бід не знала
І яйце вона ось знесла
На верхівці дуба того.
І розбив його Іздраміз
І новою чередою вкрився степ,
Що чорним став бо
Від вселенського потопу.
28.
А із пір’я гуски тої
Утворились трави пишні,
А у них – комахи й звірі,
Все мале і невелике.
І тоді останнє слово до синів своїх Іздра;міз
До хоробрих-юних мовив
І хрестом благословивши*:
– Ось вам, Боже плем’я, во;ля,
Ось вам степ, пожива, пісня,
Ось вам храм з небесним зводом,
Ось священні ру;ни Бре;сти
І живіть на славу, вої!
___________
* Це явно пізніша вставка в древній епос
29.
Це сказавши, зник Іздра;міз,
Не зморгнули навіть оком.
Залишив свої повчання.
Чи повернеться суддею?..
Одному те лиш Гельба;йзе
Є відомим. Мужні-юні
Розійшлися степом слідом
За худобою та звіром.
А на місці страти Іздра
Утворилося Ган-Тре;ве,
Озеро – могила хва;рдів,
Місце битви їх із Богом…