Чернеча Гора
Життя! — це спадщина пізнання,
Шляхи безмежних сподівань,
Які Господь дав у вигнанні,
Щоб Серце мало піт єднань...
Занадто дивне, та болюче! -
Буває в Серденькі людей,
Неначе блискавка разюче,
Здіймає душі до ідей.
Життя! — це думка в заповіті...
Яка літає в небесах.
Це крила птаха в розмаїтті,
Та тіла мого чистий прах!
Земне — тілесне на Дніпрові...
Гора — це камінь моїх сил!
А думи, думи — колискові,
Це волі справжній небосхил!
Я в дім рідненький повернувся,
Та ліг спочити над Дніпром!
Та навіть зараз я здригнувся!
Коли козаче під хрестом,
Заснув роками від зневіри,
До того Серця що в селі;
Як матір з батьком, руки в глині,
Мішають кров, бо цвинтарі —
Залиті річками сльозинок,
Такіх гірких, що навіть ад —
Не чинить душам такий вчинок,
Як та байдужість серед чад...
Ченці втішають моє Серце!
А Я... все дивлюсь на Дніпро...
І з тими душами зі смерті,
Я бачу неньки те село...
Козаки січі на бандурі,
Співають степу — край вітрів,
А очі наші — все ж похмурі,
Бо ми не бачемо майстрів...
Які з любовью до народу,
До неньки мої України!
Тримають з богом цю свободу,
Як тіло рідної дитини!
Невже? забули ви нащадків —
Мої “Кобзарні” думи літ!
Невже? Я марно у полоні —
Терпів у Серці заповіт...
Не вірю в те! Що моє Сердце,
Не чує Душі мов би зорі.
Не вірю в те! Що слово мертве,
І ті, що в розумі не хворі! —
Ще бачуть Канів — хрест, та Волю!
Та мріють щиро про Любов!
Та міцно в Серці мають Долю,
Що стільки згублено за кров...
Я Вірю в те! Що день настане!
І боже світло в храм зійде!
І мій народе в Серці прагне —
З колін підняти все Святе!
Я Вірю в мудрість цього неба!
Яке дарує стільки сил.
Я вірю в край — широкий степу!
Який Тараса, народив...
© Copyright: Yura Eolas-Shanti.
2017