Клен до берізки так і лине,
Так і сказав би - пригорнись.
Що без її кохання згине,
То ж пригорнися поскоріш.
Від вітру завжди захищав
Свою берізку білокору,
На себе весь тягар він брав
Тому й росла вона вгору.
Щоб сонце не палило їй листочки
Своїм широким листям прикривав,
А щоб їй не було боязно,
Мов наречену ніжно обнімав.
Та не було кохання вічним,
Піднялась буря наче хвиля з моря.
Здолала це кохання ніжне
Завдавши цим берізці горя.
Зламала клена злая буря,
Все обернулося бідою.
Отож і плаче по весні берізка
Своєю чистою сльозою.