Вона писала йому чудернацькі дивні листи,
і пакувала їх в волошкові тонкі конверти,
вкладала в них неймовірні свої, лавандові сни,
і кольорові, напівпрозорі якісь пелюстки,
то з Валенсії, то із Провансу, то із Соренто...
Він не читав одразу чуттєвих отих посилань,
спочатку вдивлявся, торкався паперу, мов скарбу,
блукав по кімнаті, повний сумнівів, мрій і бажань,
і ненавидів сіру ось цю свою тмутаракань,
і вицвілі ці на шпалерах набридлі кульбаби.
Бувало, сидів, крутив поміж пальцями цигарки,
дивився кудись крізь пожухлі кульбаби на стінах,
водночас обожнював і ненавидів ті листи,
пелюстки, і її, і оті недосяжні шляхи,
якими йому не дістатися жодного Риму.
Але ж таки брав нарешті конверта, листа гортав,
обережно тримав у долонях отой сухоцвіт,
і дівалися вмить десь печалі ті і самота,
і надзвичайний, квітів духмяних тонкий аромат
руйнував незграбний увесь, прокурений його світ.
Він читав про чужинні міста, про храми, мечеті,
про лазурні моря, легенди і міфи давнішні,
про годинник якийсь, на якому завжди о третій
танцюють фігури, про шлях із варягів у греки...
Але те, що читав між рядків, було головніше.
Він вивчив майже напам'ять мову запахів, квітів;
цілував пелюстки фіалок, троянд і жасміну,
бо саме вони були найчеснішіми свідками,
посланцями, що звістки приносили хтозна звідки...
Та понад усе хвилював його цвіт розмарину.
Він цілком поринав завжди в той розмариновий рай,
у солодкі миттєвості спогадів й сновидіння,
з біллю згадував серця свого кам'яний молочай,
і її почуття, що лилися аж за небокрай,
і цілунки її, і пристраснії шепотіння...
Він нею хворів, жалкував, що не втримав тоді,
що не зумів зберегти кохання оте відверте.
А сьогодні йому останній лист принесли вітри.
І посипались жовті хризантемові пелюстки
із порожнього, мовчазного до болю, конверту...