Стелиться по землі низенько
життя сизим туманом,
а я немов той чорний птаха
сиджу куняючи на гілці.
Вітер під крилами ще є,
але не взлетіти щось ніяк.
Чи то вже звик так до неволі,
чи втомився я від волі
вже сам не знаю що і як?...
І тільки час невпинно відстукує:
тік-так...
тік-так...
тік-так...
Всі похибки забудуться,
що втрачено не вернеться,
все прожите зморшками на чолі
відбудеться,
і тільки легкість в крилах вже
ніколи не повернеться...