Знаєш,
останнім часом я часто дивлюсь в небо...
кудись у самісіньку глибину...
на зорі... на їх мерехтіння...
Зорі - то мої мрії...
Вдивляюсь в чорноту ночі,
немов у твої зіниці,
намагаючись побачити в них себе...
Можливо,
в такі хвилини і ти щось відчуваєш у своєму серці...
щось тепле і ніжне...
оксамитове... шовкове...
Можливо...
Мені б хотілося, щоб відчував...
але... я не знаю цього...
і мабуть, вже ніколи не дізнаюсь...
і від того мені сумно...
і від того я ще дужче вдивляюсь в небо,
шукаючи в ньому спасіння від відчаю і суму...
Мені залишились лише небо і зорі...
Думаєш, цього замало ?
Але ж це цілий Всесвіт!
Ми самі його вимріяли...
колись...
А може то були не ми...
Може то тільки я у своїх сноведіннях
вимріяла і твої очі,
і твої торкання,
і ось це кохання...
Ні, ти не подумай, я не жалкую про це!
Навпаки, я щаслива!
Щаслива тим, що здатна любити,
що маю ось цей, нехай і вимріяний, Всесвіт,
і ось це небо,
і ці зорі, на які, можливо, зараз дивишся і ти...
Будь ласка, вдивись в небо.
Вдивись в цю ніч, немов у мої зіниці,
і ти неодмінно
побачиш
в
них
себе...