Під впливом роману Ліни Костенко
(«Маруся Чурай»)
- Марусе, прощавай…
Прощання так тривожить…
- Хай душу опанує забуття.
Хай Матір Божа, Грицю, допоможе
кохати іншу.
Ох, було б знаття!
Та тільки – чуєш? – ти не повертайся,
хоч як би повернутись не хотів;
прощаємось – навіки попрощайся,
ти, як мара, з світанком відлетів.
І ти уже не мучся і не кайся
та не шукай собі шляхів назад.
Не повертайся.
Чуєш?!
Не вертайся,
бо не цвіте два рази яблунь сад.
-Я не прийду.
- Прийдеш.
Та краще б було,
щоб ти згадав оці мої слова
і схаменувся.
Я уже забула
ту мить, коли любов була жива.
Та ти ж пішов, бо марилися коні,
домівка, поле, придане-гора.
Ти молодий, Грицьку, а вже – безвольний,
і на душі твоїй – стара кора.
- Я не прийду.
- Прийдеш. Та не застанеш.
Не зможеш закричати, бо німий.
Гірким минулим ти для мене станеш,
бо з мертвою душею – ти не мій.
Твоя мені навіщо оболонка,
що грішним тілом зветься на землі?
Зв'язок між нами увірвався тонкий,
і це відбилось на твоїм чолі.
Тому – іди.
Нас зволікання губить.
Бажаю щастя.
Ти його знайди!
І пам’ятай, що крадькома – не люблять.
А тільки чесно.
Прощавай. Іди.