Осiннiй дебют

 
До читача

CARMINA MORTE CARNET – вірші
не вмирають (рукописи не горять)
Публій Овідій Назон

Doctoribus atque poetis omnia licent
(Вченим і поетам дозволено все)

Якби мені ще на початку минулого року сказали, що до його закінчення я постану перед питанням виходу до широкого загалу зі своєю поетичною збіркою – я б сприйняв це, як саму сміливу фантазію.
Чи міг я про це думати навіть ще в серпні 2015 року, коли після нетривалого відпочинку на Кінбурнській косі зі своїм другом Єфіменком Анатолієм під враженням побаченого у мене народилася чергова поетична замальовка… Тим більше, що такі „напади творчості“ у мене раніше траплялись не часто.
У мене, людини з юридичною освітою, яка більше трьох десятків років присвятила себе юриспруденції і нічого спільного з літературою чи поезією практично не мала. Людини, що за все своє життя майже „підпільно“ написала кілька десятків віршів, більша половина яких прийшлася на літо 1981 року, коли після закінчення юридичного факультету Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова я зі своїми однокурсниками проходив офіцерські збори на військовому полігоні під Білгород-Дністровським в Одеській області.
Людини, літературно-мовні знання і навички якої майже обмежуються об’ємом програми Троїцької середньої школи ім. І.П. Запорожченка, що біля м. Павлограда на Січеславщині…
Однак, як говориться в народі, людина лиш припускає, а все відбувається по волі Господа Бога нашого. Саме так і сталося. На початку жовтня 2015 року мені на очі випадково потрапив вірш російською мовою, зміст якого настільки сподобався, що я не втримався від спроби перекласти його українською. Закінчивши переклад, якось само собою взявся за інший твір, потім ще і ще… Далі пішли пародії, епіграми, власні твори... Та головне – я зрозумів, що це моє. Це те, до чого у мене сьогодні лежить душа і тягнуться руки. За перший місяць наполегливої творчої праці з-під мого пера випурхнуло більше творів, ніж за все попереднє життя!
А от наскільки цікаво і якісно у мене це виходить – судити Вам, дорогі читачі.

Цю збірку я присвячую своїй мамі – Мачулі (в дівоцтві Кондус) Любові Пилипівні, яка пішла у вічність в свої п’ятдесят і вже близько трьох десятків років з небес спостерігає за світом і своїм сином…

З повагою, автор;
Розділ 1. Осінь життя

Я не помру, але коли піду до Бога,
то все одно залишуся в душі!
Хоча мій образ видавався строгим,
за мене говоритимуть – вірші…

Життя людське

Життя людське –
багаття край дороги,
в пітьмі безмежній, дякувати Богу,
то жевріє тихенько, то горить.
А те собі – на всесвіт весь палає,
однак надовго дров не вистачає…
Зоря засяє на одну лиш мить.

Вогонь затухне – все поглине мла,
життя людське за мить згорить до тла,
бо вічно не судилося світить.
Лиш попіл по степу безкраїм,
поміж гаїв і аж до небокраю
розвіє вітер… Він же не горить.

А погар заросте зеленою травою,
сад виросте, немовби сам собою,
підніметься колосся золоте.
І буде бавити їх той же вітер,
віками так було на білім світі,
який життя роздмухав молоде.
;

Мій маніфест

Нема чого сказати – то мовчи,
не белькочи сон сивої кобили.
А маєш звістку добру – то кричи
на світ увесь, щоб аж забракло сили!

Коли немає музики в душі –
не бренькоти, немов на балалайці.
Якщо ж із серця хлинули вірші –
роздай їх людям, ніби ті окрайці…

Окрайці хліба, тільки-но з печі.
Вони ще теплі, запашні, духмяні,
та коли цвіллю тхнуть – то замовчи,
не псуй багном ти душі полум’яні!

Коли немає в серці красоти –
навряд чи справа дійде до шедевру.
Набридла сірість, досить пустоти,
псувати непотрібно іншим нерви!

А солов’ї затьохкають в душі
і залуна мелодія чарівна –
хапай перо й пиши, пиши, пиши,
аж поки пісня вийде, як царівна!

 ;
Україно, рідна ненько

Україно, рідна ненько, ти в душі – навіки!
І твої лани безкраї, й повноводні ріки.
І луги, гаї, діброви, ниви, верболози,
чисте небо, синь безмежна, блискавиці, грози.

Тут пшениця дозріває, колоситься жито…
Сядеш тихо під тополю – краще й не прожити.
Солов’ї щебечуть дзвінко, дзюркотить струмочок
і пливуть, пливуть хмарини – лиш заплющиш очі.

Я люблю поля безмежні і травневі роси,
з’їсти кусень хліба з салом десь на сінокосі,
заблукати у лісочку там, поміж горбами,
і брести, брести за обрій стиглими хлібами.

Бризнув дощик, сонце сходить, журавлі курличуть,
ніби знову за собою у мандрівку кличуть.
Ллється пісня стоголоса, мов ріка степами,
я збиваю чисті роси босими ногами…

Ластівки летять, як стріли, аж до небокраю.
В синім небі жайвір піє і веселка грає.
Сміх дитячий лине лунко і рілля парує.
Рідна нива, як дарунком, хлібом нас частує.

Лист зелений, ягід жменька і трава духмяна…
Україно, рідна ненько – ти моя кохана!
Люди добрі і привітні, не безлика лава.
Щире серце, щедрі душі і козацька слава!

Сонечко уже за обрій тихо ген сідає.
Як на мене, то країни кращої немає!
Вітерець калини гілку лагідно колише.
Народився тут і виріс, тут навік залишусь…;

Ріка життя

Ярославу Куцаку – другу і брату
по духу, з нагоди 60-річчя

Життя людське, воно не на віка…
Народжується десь гірським потічком,
стікає вниз, дивись уже і річка,
сестру зустріла і уже – ріка!

Струмок донизу рветься стрімко,
немов дитя, що тільки-но пішло.
Тримає річка вже міцніше спинку.
Вона, як пташка, стала на крило,

а далі – чинно лине між ланами,
дугою вигинається в гаях,
як і життя, що грає власні гами
чи робить десь помітки на полях…

Тут береги покриті осокою,
там густо верболозом поросли.
Отак і ми, не зчулися з тобою –
до моря наші ріки припливли…

Жага життя і мною обуяла,
завирувала, ніби течія,
запле;скалась і біля греблі стала.
А може то всього лиш печія?..
 ;
Старенька мати

Стара, знеможена, покинута, сумна,
вже очі згасли й вицвіли на сонці,
волосся снігом вкрила сивина –
сидить самотньо в хаті, край віконця.

Пожовкло буйне листя у саду,
задума на обличчі захолола.
Сидить стара матуся і біду,
мов квітку, в сиві коси приколола.

Сидить, дорогу сумно спогляда,
і туга, як косою, серце крає.
Своїх синів і дочок вигляда,
а їх не видно, все чомусь немає…

Безпомічна, уже не носять ноги,
хатина похилилась від дощів,
зітлілий тин поліг біля дороги
і цілий світ для неї опустів.

Лиш думка про дітей їй не дає спокою,
водою мозок точить, душу рве.
А час собі пливе широкою рікою
і так старенька спомином живе.

Холодний вітер садом пролетів,
понісся річкою й застряг у верболозах.
Сидить старенька, голову схилив,
і мовчки все ковтає власні сльози.

Знов осінь щедро вкрила землю листом,
вже незабаром і в останню путь.
Однак не їдуть в гості діти з міста,
та їй цього ніколи не збагнуть…;
Рідне село

І

Поміж річо;к, в самісінькій долині,
лежить село, немовби на картині,
сади вишневі квітнуть навкруги.
Розкинулось воно у чистім полі,
буяють всюди верби і тополі,
а цвіт акацій – що там ті сніги!..

Стоя;ть рядком будиночки нарядні,
живуть там люди добрі і порядні,
усі при ділі, ба;йдиків не б’ють.
Працюють тяжко, не сидять удома,
їх доля хліборобська всім знайома,
бо кожен знає цю селянську суть.

Там Во;вча* стрімко мчить поміж ланами,
і Те;рса** спить тихенько за тинами,
стави; – мов сині очі у полях.
Не пристають жита там колоситись,
з криниці можна ще води напитись,
а серце ще не спило слова „жах“.

Із лісу так і манить прохолода.
Як гарно там шубовснути у воду
і пле;сом доплисти до осоки;.
Нарвати в лузі ген букет ромашок,
послухать щебет невгамовних пташок,
полежати під кленом залюбки.

І Бурхани; ще вигинають спину,
з яких на лижах взимку ми неспи;нно
летіли з вітром, мовби у життя.
Свій ранок разом зустрічали в лісі,;
та потім всі по світу розбрелися
і все пішло, немов у небуття…

Це Тро;їцьке, це ба;тьківщина мила,
яка завжди давала серцю сили
навчатись, працювати і твори;ть.
Воно, як рідна, лагідна матуся,
у подиху твоїм, у кожнім русі,
в часи натхнення і у скрути мить.

ІІ

Отак було у юності часи…
Минають дні і рідшають ліси,
та й руки до роботи вже не скорі.
Розбіглися містами молоді,
залишилися літні в слободі,
а запитань – мов крапель в Чорнім морі.

І сосни вже не ті, що у дитинстві –
присіли, поховались поміж листям,
не рвуться вгору щоглами суде;н.
Уже не видно першої бригади,
змінилось все, стекло води багато,
і зовсім стихнув „вєтєр пєрємєн“…

Щемить душа і тягне нас додому –
не можемо вже нині по другому,
міське життя дається узнаки.
А Левадки;, Шевче;нкове, Вербо;ве,
серед ланів пшенично-полино;вих –
лиш біль і туга, в жовтні квіточки…

Вже смуток тихо душу огортає,
мов ніж, що навпіл наше серце крає,
за землю рідну, милу, дорогу;.
Самі ми не змогли їй дати ради,;
пішла вона у прийми вслід за садом,
тепер волосся рвемо набігу...

Ще журимося на могилах рідних,
жаліємось на долю принагідно,
коли в село приїдем, зазвичай…
А час пливе, не жалує нікого
і скоро й ми зустрінемося з Богом,
бо глядь, де була річка – лиш ручай…

Частіше сохнуть вишні біля хати,
все менше нас, кого зустріне мати,
махне рукою батько з-за воріт…
Нерідко так чомусь воно виходить,
що щастя стороною нас обходить,
і снігом тане наш козацький рід…

* Назва річки, біля якої розташоване село Троїцьке Павлоградського району Дніпропетровської області.
** Назва невеликої річки, яка протікає через с. Троїцьке.

Дід Микола

Що було – відгуло…
Пронеслось, пролетіло, минуло.
Ніби в юності я знов спішу у село,
що в садах у долині втонуло.

Там могили рідні, Люба, мамка моя –
сном глибоким навіки заснула…
Але батько живе, він – основа, сім’я,
ще ганяє двором дід Мачула!

Не сидиться йому, до курей він спішить,
до корови і знову по колу…
;
Їде сіно косить, згодом вже ворушить,
отакий він у нас – дід Микола!

На городі редиска, цибуля, буряк,
ще й горох посадив аж відколи.
Поливає, сапає невтомний вояк –
отакий він у нас, дід Микола!

То на Вовчу увечері знову іде,
озираючись ба;чно довкола.
Хутко рибки піймає, бичка приведе –
отакий він у нас, дід Микола!

А горілку смакує, мов спра;гнений квас,
п’є охоче за мир і свободу.
Дід найстарший з усіх Мачулів поміж нас –
голова Мачулівського роду!

Вип’є чарку-другу і добрішим стає,
пригадається юність і школа.
Розповість про рідню, про коріння своє –
отакий він у нас, дід Микола!

Не важливо, що вісім-то років всього
довелося учитися в школі,
бо продовжилась доля мінлива його
на комбайні в широкому полі.

Ще згадає, як пас він корів за селом,
як возив молоко до райцентру,
відгодівлю тварин, жеребця під сідлом,
непростий свій похід у завферми.

Крокував він упевнено шляхом життя
і не знаю, яким ото боком,
але путь трудову, без сумлінь маяття,
він закінчив статечно – завтоком.
Скоро правнуків буде наш дід колисать,
вчить ходить по життєвому полю,
молотити квасолю, картоплю копать –
все уміє дідусенько Коля!

Хай звучить у душі завжди юності вальс,
щоб не раз ми ще сіли до столу.
Всі ми щиро, сердечно вітаємо Вас,
дорогий Ви наш, діду Миколо!

Туга за другом

Я утону в твоїх очах,
що глибиною полонили
і тугою мене сповили
за братом меншим. Біль і жах!..

Як тяжко і душа щемить,
тебе вже більше не побачу.
І що воно, життя собаче,
як гуркіт грому… Просто мить!

Я чую твій басистий голос,
перед очима ти стоїш –
улюбленець всії сім’ї,
гориш промінням, ніби колос.

Окрас – багаття з молоком,
статечний красень, як з картини.
Безстрашний норов незупинний,
боєць, гроза, зірвиголов!

Неправда, стрінемось ми знов,
не в цьому, так у іншім світі.
Нетлінна лиш одна любов,
її ми подихом зігріті.;

Я утоплюсь в твоїх очах,
назавжди в душу ляже смуток.
Тебе довіку не забути
і твоє ім’я на вустах...

Дорога в пустоту

Дощем розплакалось осіннє сіре небо…
Потоки ртуті? Нежива вода?!.
Спішити нікуди, нічого вже не треба,
а в голові дзвенить одна біда!..

Дзвенить, гуде і крутиться поволі,
де б я не був і що би не робив:
у лісі, на покосі, вдома, в полі,
неначе чашу спокою розбив.

Висить над головою сіре небо,
мов із відра, рікою ллє вода.
Спішити нікуди, бо я іду від себе,
а навкруги одна лиш пустота.

Від себе йду, немовби у безодню
спускаюсь, туга душу рве.
Було так вчора, буде так сьогодні –
любов у серці більше не живе.

Та й де там жити, темно, ніби пустка.
Від мрій лишився тільки сивий дим.
Життя перетворилось в нервів згусток
і згарищем не радує своїм.
;

Я не пророк

Горить багрянцем тихий вечір
і заглядає у вікно.
Ще очі бачать твої плечі,
але мені вже все одно…

Та час мине, усе місцями
життя розставить, як завжди,
і прийдеш врешті-решт до тями.
Лиш буде пізно, підожди…

Сповна хлебнеш ти, ось побачиш,
за підлість, зраду і обман.
А що воно, життя собаче –
відчуєш, лиш мине дурман.

Та все, байду;же, йди із Богом,
з тобою нічого ділить.
І за життя твоє, убога,
вже серце зовсім не болить.

Сонечко на паркеті

Промінь сонця блиснув у віконечко,
поміж хмар майнула неба синь,
а назустріч по паркету – сонечко,
ніби хоче знов у височінь.

Осінь вже дарунками не балує,
сіре небо даху дістає.
Вітер жовте листя геть не жалує,
гонить містом, мов життя моє…
;
Вже давно мурахи розповзлися –
ті в шпарини, інші під кору,
бо зимою ранком пахне в лісі
й морозець гуляє по двору.

Але варто променю з’явитись –
вся малеча миттю ожива
та мерщій, хай щоб їй там не снилось,
мчить до світла, ніби у жнива.

Навіть сонечко, що вже собі спочило,
пробудилось, встало, ожило –
до вікна повзе паркетом сміло,
ніби пташка, стало на крило!

Однокурсникам

Хотілось дуже знов щоб повернулось
все, що згадати нам завжди приємно,
й доправив нас аж у студентську юність
старий трамвайчик, номер п’ять напевно.

Хоч бачу, друзі, вас тепер не часто,
для мене ви такі ж, як і тоді,
коли буяла юність, квітло щастя
і мчались наші роки молоді.

Перед очима матінка Одеса,
її проспекти, вулиці, сади…
Котовського, Таїрова, Пересип –
ми з вами пам’ятатимем завжди.

Бульвар Французький, „Глечик“ біля моря,
пансіонати, бази і „Торксин“.
Проспект Шевченка з рестораном „Море“,
Гагаріна й Завод шампанських вин.;
Яхтклуб з „Дельфіном“ там, а поміж ними –
наш дикий пляж, де влітку ми жили,
та не лякали нас одеські зими,
бо юними й здоровими були.

Там кіностудія на розі причаїлась,
гуртожитків студентських ціла рать.
Тут гастроном – наш годівник на милість,
та місце зустрічі не можна помінять…

Шевченків парк і шпиль, що в небо рветься,
як пам’ять всім матросам на віки.
В маяк там, Воронцовський, хвиля б’ється,
тримають курс на нього моряки.

Ще Дерибасівська, „Пасаж“, „Гамбринус“,
бульвар Приморський, Дюк і морвокзал,
а тещин міст дугою вигнув спину
і з юністю навіки нас зв’язав!

Тут сходами коханих ми водили,
коли фунікулер відпочивав,
любов завжди нам додавала сили,
а Дюк суворо зверху споглядав.

Петра Великого, Садова, „Холодильник“
зустріли першими нас – шукачів пригод.
Відкрили ми поштамт і „Новий ринок“,
„ЖД“ й Канатний славний наш завод.

Хімічна, „Молдаванка“ і „Слобідка“ –
для багатьох із нас не просто звук.
Десь кожен лебідь мав свою лебідку,
та гризли всі гуртом граніт наук.

Минуло, схлинуло і просто пролетіло
студентська юність, університет…;
Вже сизим снігом голови накрило,
хтось батько з нас чи й дід, юрист, поет!..

Всього лиш шістдесят, що говорити,
дивіться сміло, друзі, в майбуття.
Бажаю всім – любити і творити,
творити і любити все життя!

Сила слова

Спочатку було слово…
(Євангеліє від Іоанна)

Слово – підіймає, слово – окриляє!
Слово – оживляє, слово – убиває...
Слово – промовляє, слово – прославляє!
Слово – вихваляє, слово – проклинає…

Слово – замовляє, слово – заживляє!
Слово – забавляє, слово – заставляє…
Слово – притупляє, слово – присипляє.
Слово – присипає, слово – засипає…

Слово – виявляє, слово – проявляє.
Слово – розвиває, слово – утискає…
Слово – осяває, слово – обіцяє.
Слово – дозволяє і забороняє.

Слово – захищає, слово – очищає.
Слово – посумує, слово – заплямує…
Слово – поважає, слово – зневажає.
Слово – промовляє і повідомляє.

Слово – просвітляє, слово – заставляє.
Слово – спонукає і допомагає!
;
Спасибі, Господи, за все!

Спасибі, Боже, за світанок,
за захід сонця і за день.
За звуки ніжних колисанок
і звуки маминих пісень.

Я славлю Бога, рідну землю,
пухкі, рум’яні калачі,
мов золото горять, ще теплі,
що мама дістає з печі.

За чорний хліб, квітковий мід,
що зорі сяють виднокраєм.
За дощ і сонце, жар і лід,
за подорож земним цим раєм.

Всевишній, дякую за те,
що вранці дзюркотить струмочок.
За наше завтра – за дітей,
за голоси синів і дочок.

Низький уклін тобі, Господь,
за рік, озер, морів дзеркала,
лани і ниви – кров і плоть,
землі відвічнії начала.

Спасибі, Господи, за небо
бездонне, чисте, голубе.
За час, що жив один, без тебе,
за мить, коли зустрів тебе!

Спасибі, Боже, за весну,
за літо, осінь, навіть зиму,
за світлу молодість, ясну,
і старість, мовби клячу сиву.
;

За друзів дякую я Богу,
що вірність в серці пронесли.
За їх сумління і тривогу,
природні, не для похвали.

А ворогам – окрема дяка,
що в тонусі завжди тримають,
дрімати нам не дозволяють,
якщо ж забудем – нагадають.

Ще слава Богу за життя,
за совість, мудрість споконвічну,
за світлу віру в майбуття
і за любов, святу і вічну!

Осінній ранок

Росою осінь омиває трави,
тумани застилає по землі,
а небо розлило яркі заграви,
підсвічуючи клину журавлів.

Їх голоси лунають з небосхилу
і в серці смутку залишають слід,
бо покидають Україну милу,
а попереду – майже цілий світ…

Дрімає в верболозах вітер зранку
верба схилила віття до води,
а на містку вмостились, мов на ґанку,
і чино рибу вудять три діди.

Вже літо бабине пливе понад водою,
ховаючись в низький густий туман.
;

Кремезний дуб, як дідо з бородою,
стоїть, закутавшись у золотий жупан.

З беріз усе ще листя не злетіло
й калина багряницю не вдягла.
На землю не лягла ще ковдра біла
і не накрила стежку до села.

Ось перші промінці торкнулись сосен,
що вдалині тісний зімкнули ряд.
Черговий ранок зустрічає осінь,
її останній ле;гінь – листопад.

Посланець зими

З небес полинув перший сніг,
такий лапатий, білий, чистий.
Шукаючи собі нічліг,
він укриває жовте листя.

Холодний первісток зими
іскриться у вечірнім сонці.
Сніг водить хоровод, як ми,
та зазирає у віконця.

Ще одягає сквери й парки
у білі шати, як з картини.
Дахи він засіває, арки,
дороги, площі і вітрини.

Все манить свіжістю зими,
занурює у сон-дрімоту
і посланцю радієм ми.
Вона вже стукає в ворота!
;

Майстриня-заметіль

Метелиця, ніби ведмедиця,
мов хижа тварина, презла.
Накрила усе ожеледиця,
не варто чекати тепла.

Накидала снігу хурделиця,
у зріст кучугур намела.
Він ковдрою білою стелиться,
засипав шляхи до села.

Будинки у думах сутуляться,
як сироти мерзнуть в завії.
Бредуть пішоходи по вулицях
і свищуть вітри-сніговії.

Замети дахів дотяглися,
та віхола геть не вщухає.
Мов ватою в полі і лісі,
останні стежки засипає.

За вікнами хуга біснується,
а вдома і затишно, й тепло.
Лише муркотун все хвилюється
та трішки коліно затерпло.

На ранок метіль заспокоїлась,
у хащу пішла до спочину.
Немовби за планом все скоїлось –
готова зимова картина!
 ;
Дозвольте завітати

Дозвольте завітати в Вашу душу
і з Вами розділить її самотність,
але іще одне сказати мушу –
мене бентежить Ваша безтурботність!

Вона лиш зовні, у очах же – сум
та відблиски зорі, що майже згасла,
а на чолі – сліди похмурих дум,
як в темному волоссі білі пасма…

Дозвольте розділити з Вами вечір,
пройтись удвох до ближнього села,
легкий платок накинути на плечі,
подарувавши часточку тепла.

Дозвольте розділити тишу з Вами,
прозору, без слабкого навіть звуку;
йти поряд поміж стиглими хлібами,
узявши Вашу ніжну, теплу руку.

Дозвольте розділити з Вами ранок
в промінні сонця, що встає з-за моря,
і зустрічати кожен так світанок,
ділити завжди навпіл радість, горе…

Дозвольте Вашу розділить дорогу,
широку, дальню, трасу, путівець…
За нашу зустріч дякувати Богу,
за світлої надії промінець.

Дозвольте з Вами розділити долю –
сьогодні, завтра, навіть все життя.
Поставить на червоне власну волю,
крутнуть рулетку й виграть майбуття!;
Бережіть себе

Чи варто спробувати все на цьому світі?
По максимуму, все і оцінити –
плітки, нещастя, горе, біль і навіть зраду…
До серця близько лиш не варто все приймати!

Бо головне – в пітьмі шаленій часу
не розгубити доброти душі припаси.
Щоб встояти усупереч усьому
і серця теплоту не втратить підсвідомо!

Учись прощати
(притча)

Колись до Вчителя прийшов один юнак
і попрохав навчить образи забувати.
Старий лиш посміхнувся, знав же як,
та запросив спочатку парубка сідати.

Порадив із собою міх носить.
Щоразу, як відчує він образу,
підняти камінь, в торбу положить
і далі рухатись, тамуючи відразу.

Невдовзі знову той же молодик
вернувся із наповненим оклунком.
Камінню втратив він тяжкому лік,
уже не переймався підрахунком.

Учитель залишить тягар дозволив,
а потім річ таку до учня мовив, –
Якщо ти цей урок ще не засвоїв,
запам’ятай наступне кожне слово.
;

Образа-каменюка серце давить,
зло тягарем на грішну душу тисне.
Прости всім зло, образи викинь камінь,
із пам’яті зітри все ненависне!

Потрібно серце здобрити тобі,
заповнить пустоту, що утворилась –
і ціль завітну знайдеш у житті,
відчуєш лиш тоді Господню милість!

Учитель зник, розтав за виднокраєм.
Зостався учень в цілковитій тиші.
Він відчував – тягар з душі спадає,
а серце б’ється легше і дзвінкіше.

Старайся зло поменше помічати,
щоб не вантажити собі і душу, й серце,
та своєчасно всім усе прощати –
щоб не носити переповнені відерця.

Ангел-охоронець
(притча)

До юнака звернувся якось ангел, –
Минуле, хочеш, покажу твоє життя?
– Тебе прислав до мене сам архангел?
– Ні, Бог! Йому лиш до снаги це вороття.

Підняв людину ангел над землею
й поніс її шляхом останніх літ…
Йдучи повторно стежкою своєю,
юнак помітив поряд інший слід.

– Що то за слід деінде видно поряд?
Він то з’являється, а потім пропадає…;
– Ішов я обіч в радості і горі,
тому життя твоє детально знаю.

– Що ж означає той самотній слід,
куди дівався другий час від часу?
– Самотній слід – ознака скрути й бід, –
відповідав йому хранитель не відразу.

– Чому ж одного в горі залишав?! –
скривив обличчя хлопця гнів і страх.
– Спокійно, ні на мить не покидав,
в такі часи тебе ніс на руках.

Господь нам шле по ангелу окремо,
бо в кожного свій особистий шлях…
Коли ідеш життям, під Божим небом
в едемських все ж не заблукай садах!*

* Мається на увазі пересторога не потонути в розкошах, безділлі та інших пороках.

Реквієм № 33

Світлій пам’яті загиблих
в Україні під час голодомору
1932-1933 років присвячується

Дзвін, дзвін, полем дзвін лунає…
Люди де? Людей уже немає…
Ось село, воно вже вимирає.
Всюди пустка,
тільки дзвін лунає…

Тихо… Мозок давить тиша…
Вітерець ганчір’я ледь колише.
У селі не видно навіть миші.;
Жодних звуків… Тиша…
Мертва тиша…

Поміж хат бреде стара з косою.
Притомилася, роботи – „з головою“,
та й коса вже вельми притупилась…
Треба йти,
спочити зупинилась…

Бем!.. Бем!.. Степом дзвін лунає…
Зовсім пусто, ні душі немає…
Україна так собі й сконає…
Буде пустка! –
Молох руки потирає…

Ліки від зради

Забувайте всіх, хто зрадив вас
і стирайте з пам’яті рішуче –
телефон, адресу, день і час,
де зустрілись й інше все болюче.

Затамуйте серця гострий біль,
з часом заживуть криваві рани,
зарубцюється, мине утрати хміль,
хоч і не позбудетеся шрамів.

Не тримайтеся тих вертихвісток,
що не цінять істинної дружби,
успіх ваш для кого – в горлі кістка,
суть взаємин – лиш кори;сть чи служба…

Відпускайте ви таких створінь,
не давайте наближатись знову.
Збудьте цих майстрів хитросплетінь
і не вірте жодному їх слову!;
Забувайте всіх, хто зрадив вас,
без таких життя лиш стане кращим
вдвічі, втричі… Ні – в десятки раз!
Парком стануть непролазні хащі.

Зайві сльози, навіть просто щем,
не тримайте в серці злу образу.
Викресліть – і будь-яких проблем,
видаліть із пам’яті заразу!

Любіть рідну мову!

Мово народу, моя чарівнице,
в радості – пісня, в біді – рятівниця!
В спеку – немовби бездонна криниця,
як прохолодна, джерельна водиця.

В рідному домі велика світлиця,
лагідна мати й страшна бунтівниця.
В чорній пітьмі – в майбуття провідниця,
серце народу, душі ти скарбниця!

Мово моя, дай напитись тобою,
спрагу віків втамувати любов’ю,
дай доторкнутись джерел твоїх чистих,
ти ніби жінка в вінку і намисті.

Знатна панянка і вірна служниця,
юна, чарівна, мов красна дівиця.
Ще заговорять міста і столиця,
вірю і знаю – вона знадобиться!

Зглухлим вухам ти свята насолода,
доле народу – жадана свобода,
плескіт джерельця і спів солов’я!
Рідна сирітко, жебрачко моя...;

Хто ж захистить тебе, витре від пилу,
знову запалить усмішку змарнілу,
в шати одягне, вінком увінчає,
пісню народну нам знов заспіває

мовою предків далеких, русинів?
Що оживить в нас підірвані сили?
Мово козацтва і пісне свободи…
Гей, прокидайся, великий народе!

Захиснику нашої Вітчизни

Світлій пам’яті Сергія
Нігояна присвячую

Під зимнім небом сіро-синім,
поміж уже свого народу,
якому став навіки сином,
віддав життя ти за свободу.

За мрію чисту і святую,
що в юнім серці розцвіла.
За правду щиру, молодую,
що змалечку в душі жила.

Ти гідний син кавказьких гір
і золотих ланів Вкраїни.
Ступив сміливо в чорний вир
і в небо журавлем полинув. 

Почав ти лік Небесній сотні,
бо не ховався за других.
Читав вірші в ті дні скорботні
й ніколи не кидав своїх.
;

Герої дійсно не вмирають!
Вони лиш жить перестають
і в синє небо відлітають…
Невже це їх єдиний путь?..

Про зраду і зрадників

Зрада – рукам знівеченим тотожна,
із розуму людину часто зводить.
Простити складно зрадника, та можна,
а ось обняти – зовсім не виходить…

Людину зрадити, що їй зламати руки,
бо підлість завжди щирість переможе.
Простить відступника можливо й попри муки,
та в душу вже пускать його не гоже…

Ніхто від зрад не застрахований із нас.
Болюче втратити коханого чи друга,
та в того, хто раніше зрадив вас,
все ж більше шансів це зробити вдруге.

Невірному давати вдруге шанс –
це ніби вбивці знову дати кулю!
Хто „пострілом“ раніше ранив вас
і зараз подумки хова в кишені дулю.

Від зрад не може вберегтись ніхто, 
та пам’ятайте добрі люди – прийде час
й відступник, ажень в іншому пальто,
обов’язково знову підло зрадить вас!
;
Україна – сучасна Київська Русь

В останній час частіше долинає –
Росія спадкоємниця Русі…
Брехня ця серце навпіл розтинає
і ту неправду дику знають всі!

Давно цей вузол „розрубати“ треба –
де Україна, де Орда, де Білорусь!
Назріла очевидна вже потреба
своє ім’я вернути – Київськая Русь.

Зробити це було потрібно ще тоді,
коли „тюрма народів“ розвалилась,
наглядно показавши всій Орді,
що Русь їм у похмільнім сні наснилась.

Щоб Київ, мати руських городів,
знов повернув свій історичний статус.
Русини – дайте відповідь Орді,
щоб сумнівів ні в кого не осталось!

Про індивідуальний підхід у правосудді

Якщо мужик убив свою дружину,
а потім ще і трупа розчленив –
сидітиме в темниці до загину,
у кращім випадку п’ятнадцять заробив.

Та коли жінка чоловіка вбила,
зробивши з нього відбивну котлету –
не більш десятки дівка заробила,
слабка ж бо стать, тут дама б’є валета.
;
Якщо недбалий горе-генерал
угробив сотні вояків холоднокровно –
мундира „честь“ спрацює назагал,
получить до п’яти, та й то умовно…

Коли ж украв ти більше ста мільйонів,
якщо у тебе золоте біде
чи ти володар золотих батонів –
до суду справа зовсім не дійде;!

І що б не говорили про підходи,
обставини, особу, про серця,
як правило, й відомо це в народі –
там все залежить від об’єму гаманця.

На злодії і шапка горить

Перед тим, як щось поцупить
 та сховати в скриню,
кожне стерво репетує, – Слава Україні!
Лізе злодій на трибуну, гаслами кидає,
а фактично, як ту липку народ обдирає…

На трибуні „скотиняка“ лайками всіх криє,
а тим часом Україні яму воно риє.
На крові загиблих лиси наживають статки –
дожерлися, допилися до третьої складки.

Шапка навіть спалахнула, зірвав її з себе –
загорілось, запалало, чорний дим до неба!
І побігли від народу народні обранці,
драпонули на свободу прокляті поганці.

Утікають пустомелі, біжать пустобрехи,
летять добкіни і хмилі з-під ласої стріхи.
;

Дочекаєтесь засла;нці народного гніву,
закружляєте у танці суть свою брехливу.

Нап’єтесь смоли рідкої на тім світі вдосталь,
будуть люди проклинати навіть ваші кості.
Та добром вони не підуть, нічого й чекати –
самим треба вигрібати це сміття із хати!

Пора

Дивлюся на оцю я Раду
й не можу дати мізкам раду.
Вже свище пара й кришу рве,
чіпляє дійсність за живе…

Душа болить, аж завиває,
а туга лезом серце крає!
Болить і плаче за Вітчизну
і на свою чекає тризну.

Пора, давно уже пора
нам спекатись того „добра“,
що затіває нову вирву
і тягне Україну в прірву!

Вже пізно…

Одну її я бачу в снах:
із мармуровими плечима,
за обрій лине, ніби птах,
милує синіми очима…

Вдихаю ніжний аромат
її волосся, запах тіла.;
Воно зведе мене з ума…
Невже цього вона хотіла?!.

Всю ніч палаю у вогні,
та надто пізно рятуватись.
Її я бачу уві сні
і вже не хочу прокидатись!

І знову про любов

Як про потребу у коханні квилять
і спрагу вже нічи;м не втамувати –
відвертих тих зізнань фальшиві хвилі,
стосунків чистих годі там чекати!

Коли любити хочуть – просто люблять,
людей, тварин і навіть цілий світ!
А спрагу до кохання ті голублять,
хто звик збирати папороті цвіт…

Любов – завжди приходить випадково,
немовби скарб чи подарунок долі…
І кожен порух, кожне світле слово
здається квіткою тобі у чистім полі.

Лунає щебетом пташок у синім небі,
пливе хмаринкою за сонцем в вишині.
І розумієш, що й не жив до тебе
а просто існував у тишині.

Уже не ходиш, як чвалав учора,
а свіжим вітром линеш над землею.
Кудись поділось втрат безмежне море,
кортить ділитись радістю своєю.
;
Те почуття, як промінь на світанні!
Про брак любові крик – останнє діло.
Як скиглять про потребу у коханні,
упевнений, що то говорить тіло…

Бумеранг

Хто кидав – тих обов’язково кинуть,
не завтра, навіть довгі роки ми;нуть…
Дурив хто – тих чекає теж обман,
хоч як би хтось не напускав туман…

Тримає злобу хто для відомщення –
від Бога не одержить він прощення.
Все бумерангом вернеться із часом,
все до копійки, навіть із запасом!..

Позимовіло

Похмуро, сіро, холодно надворі,
тріщить мороз і хуга завиває,
а на душі – не краще, ніж в коморі.
Нажаль таке частенько вже буває.

Сховалось сонце ясне у імлі,
Аляуди* накрила ковдра сіра.
О, Господи, за все прости мені,
за те, що у душі не маю віри…

Надії теж не маю і любов
кудись собі тихенько побрела.
Все холодніша в жилах моїх кров.
Перед очима – стежка до села…
;
Я бачу цвинтар, мамину могилу,
хрестів шеренги, ніби вартові.
І відчуваю, що все важче тіло
та дзвін луна в нещасній голові.

Лунає він останні двадцять років
і вдень, і ніччю, в радості і горі.
Життя багато „задало уроків“
та крапки ще не ставило в цім спорі…

Пливу рікою вічного буття,
свій пункт призначення напевно знаю.
Назад уже немає вороття –
холодна вічність спереду чекає…

* Назва півострову, розташованого на території м. Миколаєва, утвореного річкою Інгул перед її впадінням в ріку Південний Буг.

Про свою музу

Натхнення – як примхлива літня діва,
що може сотворить немало дива.
Буває муза забреде надовго,
і днем з вогнем не знайдеш її томну.

Зненацька вона може заявитись
та так невчасно, що не дасть і вмитись,
А іноді на горщику впіймає,
сидить десь поряд і не заважає…

Прилипне раптом прямо у авто
і не відірве вже її ніхто,
а тому, щоб не втрапити в халепу –
мерщій на гальма! Краще, ніж до склепу.
;
А інколи спіймає за обідом
чи на балконі, як милуюсь видом.
Буває прямо в теплу ванну влізе
і та стає тісніша за валізу…

Вночі вона, немовби чорна кішка,
поладилась залазити до ліжка –
шмигне під ковдру й там собі дрімає,
а в мене сну до ранку вже немає!

Та хоче досадити ще мені –
припреться ранком, прямо уві сні.
Який тоді там в біса відпочинок –
за олівець і пишеш хоч починок…

А зайдеш тільки-но до інтернету,
вона вже суне мовчки по паркету.
Все рівно, танк ведеш чи пишеш „пулю“,
тримає завжди у кишені дулю…

Не дасть спокійно подивитися кіно,
пограти в шахи, навіть в доміно,
та і цього їй видається мало,
бо навіть в ополонку завітала.

У льодяну не встиг пірнути воду –
вона вже тут, хоч і не знала броду.
Мороз на вулиці і пальці задубіли,
та музі геть нема до того діла.

Прийшлося все навіяне потому
нести в „макітрі“ прямо аж додому.
Зате родилася така вже „Гра ілюзій“,
що й зараз не позбувся всіх конфузів.

З тих пір завжди готовий я до бою
і ноутбук весь час ношу з собою!;

Гра ілюзій*

Сповна той не прожив у світі вічнім,
хто не пірнав у ополонку в січні,
із гвинтокрила не сягав із парашутом,
у гори не ходив своїм маршрутом**.

У кого руки зброї не тримали,
коли Вітчизну рідну захищали.
Який спортсмен, хто не розкаже сину,
що не скорив хоч раз свою вершину!

Не відчував приплив адреналіну,
на лижах мчавши з „чорної“*** в долину,
годинами ішов в тайзі за лосем
й за сотні кілометрів – за лососем.

Без ліку раз коханою не марив
і золотих форелей не він жарив.
Не гриф якийсь, щоб харчуватись стервом,
у всьому намагався бути первим!

Той не кохавсь по-справжньому у разі,
як не побув раз вісім у екстазі!
Не можна відчуватися героєм,
як і жадана не була з тобою!

Не сповна б ти прожив у світі грішнім,
коли не написав десятка віршів,
а коли книгу видати вдалося –
життя, як в нас говорять, задалося!

Якщо ти збудував не тільки хату
і щовесни твій сад вдягає шати,
коли ти маєш цілих трьох синів –
не даром ти на білім світі жив!;
Так, синє небо ти коптив не марно
і фарби полотном лягали гарно.
Хоча багато з того вже нема –
та не страшні тобі ні осінь, ні зима!

*   Описані обставини не мають нічого спільного з дійсністю, збіг з будь-якими подіями чи особами – випадковий (жарт).
**  Мається на увазі самітне сходження на гору.
*** Найвищій рівень складності гірськолижного спуску.

Батькове серце

Зустрів її занадто пізно,
але в житті таке буває.
Любов змією в серце влізла,
здавалось їй не буде краю.
Побралися?! Шептались бабки –
відсутнє у сім’ї майбутнє…
Дитячий крик поставив крапку,
розставив по місцях все сутнє.

Різниця в віці хоч лякала
і хвилювався за дитину,
та серце пристрастю палало,
а звісткою у чорну днину
(тяжке захворювання серця)
був приголомшений навік.
Розбились мрії, ніби скельце,
і зупинивсь життя потік.

Він розривався на частини
поміж дружиною і сином.
Шукав шляхи зарадить горю,
возив дитину аж за море…
Та всюди чув лише одне –
потрібно серце, час мине
й зупиниться воно до строку,
не справити цього пороку…

Життя котилося в журбі,
не так все сталось, як гадалось,
і молода знайшла собі,
у нього ж серце розривалось.
Із сином бачилися рідко,
лиш на свята і то не завжди.
Палкі вітання взимку, влітку
слав батько сину, як і завше…

Що подаруєш мені татку
на повноліття – син питав.
А він лиш поправляв краватку,
бо дійсно ще того не знав…
Все турбувала серця вада,
з народження було отак.
Він намагався дати раду,
але не допоміг ніяк.

Прогноз невтішний – кілька років
з тим серцем жити міг малий.
Вже що там школа, що уроки,
коли майбутнє без надій…
І так собі життя й минало,
а син тихенько підростав.
Було хорошого немало,
що ж буде далі – він не знав…

Вже незабаром повноліття,
та нахилилось долі віття.
„Швидка“ забрала хлопця ранком,
бо стався напад на світанку.
Підкралася лиха година –
чекає донора дитина.
Залежить сина майбуття,
чи піде інший із життя…

Прийшов до тями син в палаті,
там медсестра стрункої статі
за апаратом слідкувала.
Вона йому і розказала,
що операція успішно
пройшла іще на тому тижні.
Сьогодні ж свято, слава Богу,
бо день народження у нього.

Де тато? Чом він не прийшов?
Можливо був, та відійшов…
Он на вікні лежить пакунок,
а що, як в ньому подарунок!
В пакеті батьківська сорочка
та папірець на три рядочки.
Умить спітніли хлопця очі,
день став йому темніше ночі…

Впізнав нерівний батьків почерк,
в кінці ж якийсь непевний розчерк:
Із днем народження, мій синку!
Остання близиться хвилинка…
Та все одно ти будеш жити!
Минеться, нічого тужити.
Хай не зміліють береги
твого життєвого озерця
й розтануть не одні сніги –
тобі подарував я серце…
 ;

З днем народження, синку!

Одинадцять років – як дві одинички,
як дві метушливі яскраві синички,
що пурхають стрімко, щебечуть, жартують,
а інколи сядуть на вітку й сумують…

Не треба надовго дружити з журбою –
всміхайся, маленький, я завжди з тобою!
Я в думці мандрую твоїми слідами
і спогади линуть стрункими рядами…

Та тішуся тим, що минеться розлука
і марно не пройде життєва наука –
колись все закінчиться, ранком проснешся,
підхопишся стрімко й додому вернешся.

Життя швидкоплинне, цього ще не знаєш,
дванадцятий рік ти всього лиш стрічаєш.
Легкою хай буде горбиста дорога,
хай серце не часто турбує тривога!

Хай сонечко тепле висить над тобою
у чистому небі любові й спокою.
Життєвий хай човен пробоїн не знає,
добробут і щастя тебе не минають!

Хай віра й надія тебе не покинуть,
а сум і хвороби навіки всі згинуть!
Хай зірка кохання ще й душу зігріє,
а Бог всемогутній здійснить твої мрії!
 ;

Я не люблю

Підступну не люблю брехню,
ще лицемірство, підлість, зраду.
А також іншу їх рідню,
що, мов бур’ян, повзе до саду.

Шахрайство, хамство, казнокрадство,
блюзнірство нице і нахабність,
які людей вганяють в рабство.
А також непомірну жадність.

Я не люблю політиканів,
що манну обіцяють всюди.
Представників численних кланів,
що смокчуть кров безжально з люду.

Я не приймаю заздрість чорну,
та й зверхність теж нічим не краща,
самозакоханість потворну,
чванливе, сіре, непутяще.

Я підлабузника не можу
терпіть з дитинства ні на дух…
Сюсюкання мені вороже,
хоч як би забавляло слух.

Ненавиджу любов продажну,
хоча цьому який я критик…
Торгівля плоттю епатажна,
повії гірше – лиш політик!
 ;

Щедрий вечір!

Щедрий вечір добрим людям,
хай добро панує всюди!
Щедрим людям добрий вечір,
хай Різдво зігріє плечі!

Хай Господь увійде в душі,
а добро панує в справах!
Хай на морі і на суші
згине вся орда лукавих!

Хай любов наповнить серце
і тягар покине душу!
В грудях залунає скерцо,
а іще сказати мушу:

Хай пощезнуть кровососи!
Кріпне хай мета єдина!
Хай сконають різні -роси
і розквітне Україна!

 
;
Розділ 2. З усмішкою

Кардинальні зміни

Іржу, не можу, я із тих дотеп,
які кричать, – Не так ми живемо!
Все бідкаються, начитавшись скреп,
що в інтернеті ми постійно сидимо.

Давно забув про крісло і стілець,
у павутині зовсім не сиджу.
Теорії я цій поклав кінець,
бо в інтернеті я тепер – лежу!

Дещо про картрахунки

Учора у своєму магазині
взяла винця й коробочку „Рошену“.
Уже цукерки кинула в корзину,
аж раптом – грошей катма у кишенях!

Але на касі раптом прочитала,
розбірливо і прямо перед вартою:
„До відома широкого загалу –
тут розрахунки будь-якою картою“.

І враз дійшло – мої часи настали,
бо при собі завжди ношу колоду!
Десятку пік статечно я дістала,
а на губах – передсмак насолоди.

Однак промашка знову, вам скажу –
у відділку сиджу, під банкоматом.
Чекаю здійснення прямого платежу
й систему всю благим я крию матом…;
Ефективний метод

Корупцію не просто подолати,
вона іржею в’їлася у мізки.
Від депутатів треба вимагати
негайно узаконить дибу й різки!

А ще потрібно „вишку“ повернути
і записати навіть в букварі –
службовця крісло треба обтягнути
особи шкірою, що брала хабарі!

Максималіст

Зайшов після роботи у майстерню,
забрав з ремонту свій старий будильник.
Йому вже двадцять років буде в серпні,
та все ж молодший він за холодильник…

Дорогою згадав, що вчора вдома
останнього я сірника прикінчив,
і хутко завернув до гастроному.
А там – біда, хоча б не впасти в відчай…

Скінчилися запа;лки гонорові,
півсотні в пачці гідного доробку.
Прийшлося купувати вже здорову –
на тисячу, господарську коробку.

Уже біля будинку прикурити
спитав мене немолодий мужчина.
Відмовити? Та що там говорити –
цьому не вгледів жодної причини!

Вже підкуривши й хитро посміхнувшись,
мужик спитав, – А котра там годинка?;
Плечима я знизав і, повернувшись,
дістав з кишені свій старий будильник!

Курець закляк з напіввідкритим ротом,
тримаючи бичок, мов першокласник.
Очима лупав, весь покрився потом,
гадав напевне – чи дістану вогнегасник!

Нова загроза для водіїв

Люди, уважно кермуйте авто,
бо в ДТП не поможе ніхто.
Бійтеся дуже сліпих пішоходів,
що із ціпками вам шлях переходять.
А з телескопом для селфі – тим паче!
Ті, окрім себе, нікого не бачать!

Майже Слон і Моська
(сучасна версія)

Замицькане, голодне кошеня,
понюхавши сухе „стегенце Буша“,
лизало поміж ніг щось навмання,
аж гульк – назустріч тигр, смугаста туша!

Мій милий Боже! Тисяча чортів! –
його душа умить гайнула в п’ятки…
Хижак спокійно далі собі брів
і не звертав уваги на хлоп’ятко.

Бо він недавно зовсім кабана
роздер під дубом. Пообідав славно!
І котик-мурчик, сіра сатана,
поволі став приходити до тями.
;

Як оминув недопалка Шерхан,
розтанувши в густих, зелених вітах,
котисько, наїжачившись мов пан,
став міркувати, що ж повідать світу…

До нього з часом повернувся голос,
той бігав лісом і, відкривши пащу,
розповідав натхненно власний опус,
загнав як тигра аж у саму хащу!

Просту мораль ця має байка –
побільше назбирати лайків.

Алє, Москва!

Алє, Москва! З’єднайте з президентом!
Телефонує хто? Василь із Підкарпаття.
Ми тут із хлопами, керуючись моментом,
війну рішили об’явить вам, „браття“.

Що кажете? Чисельність в нас яка?
Компанія серйозна: Я з сусідом,
мій брат Михайло, Вітька з „Холодка“
та ще з десяток підуть з нами, слідом.

Як-як? Сто тисяч вояків у вас,
ви кажете, готові вже до бою?
Стривайте, хоч і зовсім пізній час,
пораджусь пару хвильок із юрбою.

Алє, Москва! То слава Україні!
Холєра ясна, пане президент.
Порадились із друзями ми нині –
не зможем воювати в цей момент…
;

Чому-чому? Набоїв вистачає
і не лякає нас зимовий час.
На цвинтарі лиш стільки місць немає…
То де ми всіх позариваєм вас?!

Про бактеріологічну зброю

Забіг я кума хворого провідать,
свинячим грипом захворів сусід!
Дружина каже, – Вчора, до обіду,
пішов він на Москву, застиг і слід…

– Як на Москву? Він, мабуть, не при тямі?!
Багато ж люду може заразити!
Та жінка тільки розвела руками, –
Сказав, що треба цю війну скінчити…

Про жіночу „солідарність“

Учора з жінкою сварився,
палкими вийшли в нас дебати.
Не витримав і так напився,
що ліг у кріслі прямо спати.

Дружину вранці став шукати,
бо не знайшов її удома,
а потім подруг діставати –
дзвонив усім, навіть знайомим.

Години дві на телефоні,
згадав усі можливі плани,
свердлили різні думи скроні…
Дістався врешті й до Оксани.
;

Та, дивлячись дружині в очі,
у трубку впевнено сказала, –
Не знаю де… Цієї ночі
її я точно не стрічала!

Про чоловічу солідарність

Уранці я шукала чоловіка,
бо не прийшов додому ночувать.
Такого не забуть мені довіку –
оце стосунки, що й не передать!

Із десяти його найкращих друзів,
він був у всіх!.. Та що вже говорить,
коли в сімох, на боці чи на пузі,
підперши голову, він до сих пір ще спить!

Акселерат

Подружжя нову; оглядає квартиру,
що наміри має знімати.
Сім’я невелика – лиш мама-дружина,
синок п’ятирічний і тато.

Вона, – Ми поставимо тут одне ліжко,
там шафу з начинням дитячим…
Синочок добавив, тримаючи книжку, –
Поличку отут „примандячим“…

І ляпас відразу ж отримав від тата,
але зі слізьми ще тримався.
Подумав, – Не буду на зло сумувати, –
й у відступ іти не збирався.
;
Ти все зрозумів?! – запитав в нього батько,
й до сина рука потяглася.
Малюк головою кивнув, наче дядько, –
Так, „нахрін“ вона там здалася!

Про висування членів

В ректораті інституту збори термінові
вчену раду обирають на новій основі.
Кафедральним завам ректор дає настанови,
що і як робити треба згідно постанови, –

Кожна кафедра повинна висунути члена,
цим опікуватись буде секретар Олена,
і коли та процедура буде вже позаду –
хутко з висунутим членом знов на вчену раду!

Все включено

Куди поїдем у відпустку, –
питає жінка чоловіка.
Зім’яв той бавовняну хустку,
наморщив лоба, мов шуліка,
а потім глянув на шосе
і пояснив без зайвих слів, –
Туди, де включено, усе…
Звичайно ж – до твоїх батьків!

Де ж рівноправність?!

Намалював учора чорні вуса
і на роботу так ось заявився.
В житті не бачив більше землетрусу,
від сорому я ледве не втопився…;
Накинулись жінки на мене разом,
немовби десь на об’їздній повії,
хоч розмальовані самі, зарази,
навкруг очей і брови, навіть вії!

Досвідчений ловець

Сім’я на річці рибу вудить:
дідусь, бабуся, тато, син.
У поплавки вп’ялися люди,
та ще не клюнув ні один.

Малий вже нудиться, зіває,
а потім батькові сказав, –
Тут мабуть риби не буває,
ніхто ж нічого не піймав.

Тебе запитував не раз,
як краще і на що ловить.
Твій поплавок стоїть весь час,
у діда ж зовсім він лежить…

Та бабка не ловила ґав
і мовила без зайвих слів, –
Коли у дідуся стояв –
чого він тільки й не ловив!..

Заспокоїв

Під час обходу у лікарні
в хірурга запитав Микола, –
Розмови ходять тут немарні,
що в Вас не зовсім файна школа?
Що пропускали семінари
і більше трійки ви не мали,;
що пацієнти помирали
від іншого, ніж лікували?!

Той чемно відповів Миколі,
щоб він собі не переймався,
що в інституті, як і в школі,
не гірше інших він навчався.
Щодо розмов – то все наклепи,
бо всі давно вже добре знають:
від чого хворих він лікує –
вони від того й помирають!..

Допінгефект

Сьогодні спробував „Red Bull“
і заварив собі ним каву.
Мене накрив шалений „Pull“,
немов поринув у заграву.

Із півгодини по дорозі
не їхав просто, а летів!
Аж поки не дійшло небозі,
що у авто я ще не сів…

Конфлікт поколінь чи вади виховання?

Два хлопці сильні й молоді
по вулицям блукали.
Хильнувши пива, в слободі
пригод собі шукали.
Біля будинку одного;
враз гойдалку узріли,
їх у дитинство потягло –
ну го;йдатись щосили!;
На зойки їх і скрипів звук
дідусь з будинку вийшов
та п’яних попрохав тварюк
ту гойдалку залишить.
Бо, мавши пару добрих рук,
зробив її для сина,
щоб міг побавитись малюк
або друга дитина.

Єхидно так один сказав, –
Ти не хвилюйся, діду!
Чи пуда солі не злизав?
Ми скоро далі підем.
При цьому говорив одне,
ну, а робив же інше.
Кричав, – Та зупини ж мене! –
й гойдався іще більше.

Другий, сьорбнувши знов пивка,
цинічно так промовив, –
На ній не писано, чия
і хто її готовив.
До того ж, з другом відпочить
зібралися ми гарно…
Іди, не треба нас учить,
не трать часу намарно!

А дідо, дивлячись на них,
зітхнув і тихо мовив, –
Де ж доказів вам взяти тих,
що сам її зготовив?..
Електрозварку показать
чи залишки металу,
а може руки, вашу ж стать,
що держака тримали?!.
;

Він руки опустив, як птах…
Поплентався до хати
і тут згадав, що в тих руках
іще щось міг тримати!
Двостволку в шафі відшукав,
горілки чарку випив
та в кожний ствол по п’ятдесят
грам солі він засипав.

Він знову вийшов за поріг
і мовив до загалу, –
Даю вам сім секунд, синки,
щоб вас уже шукали!
Бо в іншім випадку, нажаль,
у нас ще не Європа,
по жмені консерванту
враз получить кожна попа!

В переконання ж слів своїх
він звів курки статечно
і право власності його
було беззаперечним.
Минуло п’ять секунд всього
і щоб там не казали,
телиця босяків обох,
як язиком злизала!

У байки є мораль своя –
цього лайна „дофеншуя“!
А ще хай молода босота,
нутром хизуючись своїм,
запам’ятає – незворотно
час пройде й стане він старим.
;
Завзятий мандрівник

Хтось хоче мандрувати на Гаваї,
а я – з тобою, хоч на край землі!
Для мене навіть пустка стане раєм,
хай витрати чекають немалі.

Лише удвох в засніженій хатині,
десь поміж гір в глухому лісі синім.
„Постояти“ діб декілька б на спині
та відпочить… від діток і дружини.

На зльоті мітлокерманичінь

Хоч гроші заробляю я сама,
та не страшать мене морози й сніговії,
бо в році лиш три місяці зима –
хвалилась подругам по об’їздній повія.

Свої потреби обробляю й я сама
і втілюю в життя розкішні мрії!
Мені однаково, що літо, що зима –
ділилась з подругами вже міська повія.

Що? Працювати?! Ні, дуреп нема!
Наївний дурник втілить кожну мрію.
Кохає, весь від мене без ума, –
навчала подруг заміжня-повія.

Достойна відповідь

Шановний пане, ви чому очима
немов павук вп’ялися в мої груди?
У вас півсотні років за плечима,
а тут народу з дітьми повно всюди!;

Хоч молода я, та порядна жінка,
вам не дозволю так себе вести!
До того ж, в вас розстебнута ширінка
й „дружок“ ваш нахилився до шести…

Мужик знітися, та знайшовся скоро
і так сказав, щоб більше не глумилась, –
Відкриті двері як помітила комору –
то не у вічі й ти мені дивилась!

Зрадженим дамам

Подружню вірність втратив ваш валет?
Відчаюватись зовсім все ж не треба!
Коханка-дама – звичний туалет,
де він задовольня свої потреби…

Та і валету не солодкий мед.
Не джокер він, а просто сіра тля.
Кохати шльондру – це що туалет
вилизувати після короля.

Майстриня паркування

Блондинка на крутім авто
біля салону зупинилась.
Тут не чекав її ніхто,
та без уваги не лишилась.

Припаркувати „крокодила“
майстриня марно намагалась –
постійно ґав вона ловила
й на перешкоди натикалась.
;
Спочатку в зад штовхнула „ЗАЗа“,
а потім в’їхала у пику
„Тойоті“, як давала газу,
натиснувши педальку дико.

Разів з десяток так білявка
„майстерно“ тицяла в авто,
поки не підійшов гуляка,
цікавий теж, мов „кінь в пальто“.

Та він повівся, як належно,
джентльмен же, не якийся хам –
задав питання обережно, –
Паркуєтесь на слух, мадам?!

Друг чи ворог?

Жив один молодий горобець –
не тужив, але літу кінець.
Осінь теж врешті-решт промайнула,
а зима все у біле вдягнула.

Так на зміну туманам і грозам
завітали тріскучі морози.
Наш горобчик вже сили не мав –
він закляк і на землю упав…

Поблизу там гуляла корова –
молода, але тітка здорова.
Зупинилась, до вітру бажала,
й бідолаху всього обіклала.

Наш горобчик зігрівся, як в хаті,
і потроху почав оживати.
Хоч на холод летіть було ліньки,
але радісно він зацвірінькав.;
Як на лихо сусідський котисько
в ту хвилину знаходився близько.
Горобця він малого узрів,
із лайна його витяг і… з’їв.

У житті досить часто буває,
ще не ворог той, хто обсирає,
як не всякий і друг, хто сповна
витягає тебе із лайна!

Поціновувач птахів

– Давно сидиш за хуліганство?
– Та ні, неповних десять діб.
Душа болить, шановне панство,
отак не поважати хліб!..

Кормив я лебедів прекрасних –
останні викинувши козирі,
хлібини три всього нещасних,
під час балету „Лебедине озеро“.

Поплатився

За столом вже ніде сісти –
мама з сином, татко.
Не бажає кашу їсти
маленьке дитятко.

Доторкнутись батько хоче
сина потаємних струн, –
Кашку їж, – йому шепоче, –
бо не виросте пісюн.
;

Підхопилась рвучко мама
і ляща без зайвих слів
тату відвалила прямо, –
Чом же сам її не їв?!

Знай наших

Дівча вернулося зі школи
з синцем і в порваній спідниці.
Що трапилось з тобою, Олю? –
відразу ж батько до дівиці.

Хотіли телефон відняти, –
школярка тільки і сказала.
Зіскочив татко із канапи, –
А ти б засранців тих пізнала?!

Чому це я? – знітилась Оля,
ховаючи дівочу лють, –
Самі ж зустріли мене в полі,
то хай їх рідні й пізнають!

Шкідлива річ

Горілка з льодом дуже ниркам шкодить,
а ром і лід – печінку розкладають.
Від джину з льодом серце потерпає,
та віскі з ним ще й мозок з глузду зводить.

Отак хильнеш з півлітра, чого маєш,
ще й огірком занюхаєш, як слід,
а потім з болем думаєш-гадаєш –
шкідлива вельми штука… отой лід!
;
Ліки від головного болю

В аптеку завітала літня дама,
від головного болю взяти ліки.
– Он ті, що на полиці, прямо.
Давай мерщій і марно не базікай.

Ви сплутали, – провізор до бабуньки, –
Я вимушений пояснити вам –
то звичні від вагітності пігулки,
показані лиш молодим жінкам!

Старенька посміхнулася внатяжку, –
Не треба, дорогий, мене учить.
Кладу одну онуці зранку в чашку
і голова до ночі не болить!

Казка про дракона

За високими гора;ми,
за глибокими морями,
між зеленими лісами,
за безкраїми ланами
розкинулось містечко гарне,
немов Томаківка чи Сарни.
Там люд щасливо жив заможний,
трудолюбивий, не порожній.
Ремісники, митці, поети,
художники, співці сонетів.
Народ натхненний, роботящий,
хоч не взірець, але путящий.
Навкруг містечка – невеликі села.
В них хлібороби й скотарі веселі,
дівчата гарні, хлопці гонорові.
Жили у злагоді, а інколи – й любові.;
Та ось настав лихий, пречорний день –
насунулась на рідне місто тінь.
Дракон страшний, великий, як гора,
навис над городом. Неначе та мара
спалить дотла домівки пригрозив
і податтю суспільство обложив.
Сам поселився ген, у дикій хащі,
та інколи вогонь пускав із пащі,
облюбував печеру під горою –
так стало правити чудовисько юрбою.
І кожен рік містяни та селяни
дракону подать відправляли справно.
Везли йому і золото, і срібло,
коштовності, найкращі вина, їдло,
багаті хутра, відбірну худобу,
а ще – красуню-дівку до вподоби…

Отак роками дійство те тривало
і жодний рік такого не бувало,
щоб данину дракон не забирав,
а потім ліз в печеру і дрімав.
Щорічно так обози відправляли,
брички з добром, як звично, залишали
у хащі, прямо біля входу у печеру,
і хутко геть,
щоб не попасти звіру на вечерю.
Та час від часу молоді сміливці
ходили на дракона поодинці,
але назад вони не повертались –
всі, як один, голівоньки складали…

Одного дня тим містом їхав лицар
на воронім своїм коні, увесь у криці.
Він, на прохання городян про допомогу,
погодився здолать дракона, слава Богу!;
Йому упала в око гарна дівка,
немовби лисові срібляста перепілка,
що завтра з податтю мерщій від хати
повинна до дракона мандрувати.

Прийшов до хащі наш відважний воїн,
став кликати дракона він до бою.
До нього вийшов чолов’яга згодом,
спитав, якого лицар племені і роду.
Одягнений в старі, потерті лати
він поцікавився, – Навіщо так кричати?
Коли ж дізнався про мету візиту,
відразу ж гостю простягнув візитку.
І ній значилось: він помічник дракона
і в компетенції старого – охорона.
Практично він заступник динозавра,
вважайте охоронець його завтра…
Дід повідомив, що дракон відпочиває
і з цих причин нікого не приймає.
Коли ж  проснеться раптом, не дай Боже,
то будуть непереливки в небожа!
Якщо й цього вже парубку не досить,
то помічник його на бій запросить.
За цим із піхов витягнув свій меч,
щоб лицарську голівку стяти з плеч.
Та не судилося, бо сили вже не ті,
хоч стяв голів багато у житті.
Нараз в бою зловив немало ґав,
удар мечем і помічник – сконав…

А лицар лабіринтом вже мандрує,
бо там дракон на нього десь чатує!
Одну за одною печери він обходить,
але страшну потвору не знаходить.
Пройшов він гори золота і срібла,;

минув він стоси хутра, купи їдла.
В одній з печер красивих бранок бачив…
А де ж дракон, душа його собача?!
Діставшись і останньої печери,
побачив на замок заперті двері.
Зламав, зайшов, побачив свою жертву,
але було занадто пізно –
лежав дракон вже мертвий…

Коли ж прийшов до тями лицар славний,
думки його снували ще не плавно.
Поплівся він поволі на природу,
бо гомін долинав там, десь зі входу.
Як вийшов із печери, вгледів віз –
новий обоз, що данину привіз.
– Поклич дракона, – хтось з візниць прохає.
– Не можна, бо дракон відпочиває!
– А ти ж хто будеш? – запитав візник.
– Я…– знітився лицар, – Новий помічник!

Дракон живе у кожному із нас,
не дай йому заволодіть собою.
Інакше, не дай Бог, настане час
і станеш ти його новим слугою!

Про особливості національних свят

З Миколая по Йордан –
український Рамадан!
І яка там вже робота
з понеділка до суботи,
бо зимовий Миколай
запускає цей трамвай:
;
Два Різдва святкуєм здавна –
католицьке й православне.
Новий рік і старий рік
ми стрічаємо вже вік.
Під кінець – на Водохрещу
з ополонки хвилі плещуть.
В день святого Валентина –
теж не знаємо спочину.
Для захисників Вітчизни
день зробили особистий.
8 Березня – жінок
ведемо ми у шинок.
Так ідем за кроком крок
до нових своїх зірок.
Ми святкуємо Вербу
в полі десь чи на горбу,
а Великдень, як ведеться –
краще свята не знайдеться.
Отака вже Божа ласка –
свято з свят, звичайно ж, Паска!
Перше травня – знаєм здавна,
свято радості й весни,
а за ним 9 Травня –
знову танці і пісні…
Там весняний Миколай,
для рибалок прямо рай.
В річку вудку закидай
й рибку устигай тягай!
Потім Трійцю відмічаєм,
хату зеленню квітчаєм.
Конституцію, Купала –
все святкуєм, що попало…
Позабувши обережність,
ще й країни незалежність.;
Потім прийде в гості Спас,
знову святкувати час.
Але спасів їх аж три,
все уважно розбери:
Першим йде медовий Спас,
Мокрий – назва про запас.
Другий – це Преображення,
Яблучний його імення.
Потім радує всіх нас
третій – Полотняний Спас.
Далі, щоб були здорові,
привітає нас Покрова.
Революція Жовтнева –
в листопаді королева.
Донедавна так було,
та бісівство те спливло.
Це лише свята великі,
ще малі і геть безликі.
Професійні ще свята,
міста день і день моста.
Свято в нас на кожнім кроці –
більше п’ятисот у році.
Днів на всіх не вистачає,
то й по двоє відзначаєм.
Як казав Стецько колись,
звідки всі вони взялись!
З’їли всі свої припаси,
працювати бракне часу.
Все святкуємо, не сохнем,
а чи з голоду не здохнем?!
 ;
Свинопас на Парнасі*

Я свині пас в трусах, на босу ногу,
аж тут зненацька вітер налетів.
Ще й дощ вперіщив, прямо край дороги,
мене по пиці… Ледве не втопив.

Затим гроза із-за хмарин підкралась
і втяла межи очі стусана.
Над головою небо розірвалось,
мене скосило, ніби кабана.

Не зрозумів відразу, в чому діло,
гадав прийшов вже мій останній час.
А зверху знову щось загуркотіло
і я знайшов дорогу… на Парнас!

Так-так, що прозваний давно горою.
Батіг перо й чорнила замінив,
а рими потекли униз рікою…
Боявся лиш, щоб стадо не втопив.

Натхнення розпирало мої груди,
з кишень посипались сонети й так вірші,
валялись під ногами оди всюди
і стало вмить прекрасно на душі!

А я творив і те читав… коровам,
бо свині розбрелись аж попід бір.
Вони жували сіно чи полову,
не до трави було їм вже, повір.

Хоч слухачі й не плескали в долоні,
копита, звісно ж розумієте, не те…
Але я їх скорив, тримав в полоні,
всі завертілись в дивних фуете!
;
Ще хтось там заховався за забором,
а інший причаївся аж на ганку.
Ніхто не кинув ні яйцем, ні помідором –
мабуть сьогодні залишуся без сніданку…

Та все ж я дуже радий всім присутнім,
вони мої прекрасні слухачі.
Розгледіли в мені своє майбутнє,
їм сняться образи, чи образи;, вночі!

Це торжество поета над юрбою
могло б тривати кілька довгих днів,
але бичок, немовби сам собою,
махнув хвостом – відтак і розбудив…

* Пародія на твір „Дивакуватий пастух“ автора maxaon.

Коваль і свинарка*

Раз навесні коваль Микола,
коли до дівки закортіло,
до бару „Волошкове поле“
свинарку запросив Людмилу.

Він говорив їй про кохання,
про обрій, де зоря вставала…
Вона ті слухала зізнання
і третій кухоль допивала!

Доївши в’ялену тараню
і коньяком те „полірнувши“,
діваха гордо, ніби паня,
відкрила ковалеві душу:

Сама я, мовби місіс Хатсон.
Мені потрібен чоловік –;

красивий, ніби доктор Ватсон…
Та є в медалі й інший бік.

Як Шерлок Холмс повинен бути
за розумом обранець мій,
щоб одного його лиш чути,
про інше – й думати не смій!

Поглянь же в дзеркало, Миколо –
тобі ж сам біс уже не брат.
З таких писав Вакулу Гоголь…
Який же ти аристократ?!

Коваль послухавши дурепу,
спокійно відповів Людмилі, –
Ричу в екстазі, ніби вепр я,
лячніше псюги Баскервілів!

* Пародія на твір автора сайту „Клуб поезії“ Шило Мило „Овсянка, мем!..“

Коханець-засранець*

Кохав у юності Горпину
і суп гороховий любив.
Однак освідчитись дівчині
він пару місяців не смів.

Ходив навкруг і все боявся
суворих карих оченят,
а раз сміливості набрався
і підійшов, та невпопад…

Забув, на жаль, що прямо зранку
супу полумисок влупив,;

а також випив квасу банку,
який легенько забродив.

Не забарилось те сказатись –
йому скрутило живота.
А зовсім щоб не обісратись –
чкурнув шпаркіше за кота!

Опісля того всі і всюди
його прозвали сируном,
Дуняші, Маші, Даші, Люди,
а може б краще бараном?

Проходить все і стид, і юність,
і навіть міри почуття,
та залишився, попри тупість,
лиш потяг до струнких дівчат.

Освідчується знов, талдичить,
як попугай, як уві сні,
та розуму все ж позичить!
Не зрозуміти це мені…

А щоб нова тарілка супу
не зіпсувала рандеву,
вдягає памперса на дупу
з надією – переживу!

Ви вибачте, шановне панство,
що я цю тему закрутив,
та автора безмежне хамство,
бо краще б – зовсім не творив!

* Пародія на твір Антипа Ушкіна „Говнюк“.
;
Інфікований коханець*

Не знаю, як воно те сталось,
та „втюрився“, немов дитя.
Я закохався у відсталість
і вже немає вороття…

Вмить захворів я головою,
сиджу, пишу, молю, мелю…
Вже нібито самим собою
до слова риму я тулю.

По шкірі повзають мурашки,
все без зупину, невпопад…
Ви змилуйтесь, моя Наташко,
і дайте думам моїм лад!

Я не поет, а просто хворий,
усе свербить, горить, пече…
З цим гемороєм – просто горе,
але від себе не втечеш.

Десь алегорії поділись,
забракло в полі квіточок.
Життя моє перетворилось
на купу різних болячок.

Краси узрів твоєї геній,
аж засвербіло поміж ніг…
Взнаки даються кляті гени,
ну хоч кричи… І сміх, і гріх.

Шалено тіпаються руки,
мігрень лупцює від душі.
Страшенно хочеться самбуки,
та треба все ж ліпить вірші.
;
Бо що там Пушкіну Сашкові,
йому вже зовсім не болить…
Любов у кожнім моїм слові
не ледве тліє, а горить!

Почався сепсис у поета,
поносом хлюпають слова.
Я не дарю тобі букета,
у виразках вся голова…

З високих чи низьких матерій
сплету тобі рясний вінок
та сипону туди бактерій,
бо краще вигадать „нє смог“.

Так, ти не Гончарова,
це бачу я уже сповна…
Повзеш повільно, мов корова,
не для поета ти жона!

Твої бацили тут усюди,
мене все це вже дістає.
І не ховайсь, хай бачать люди,
яке тяжке життя моє.

Та все ж я зовсім недолугий,
бо глюків повна голова –
щось там пишу про твої руки,
вигадую пусті слова…

Ломлюся у відкриті двері,
але щоби спокійно жить –
пожар в любовній біосфері
негайно треба потушить!

* Пародія на вірша О. Деркача „Я Вас люблю“.
;
Коханець-рецидивіст*

Тебе я вирвав, як пухлину,
з корінням, ніби той бур’ян.
А потім, мов горох об стіну,
собі про ніжний твердив стан…

Залізом пік душі я рану,
а попіл зверху посипав.
Терпів, як міг, брехать не стану,
та біль ще довго не вщухав.

Хотілось дертися на стіну,
ковтнути жменю миш’яку,
на друзки розгатить машину,
відро всотати коньяку…

Біль заховався на задвірках,
та ще топтався по душі,
піском покинув мої нирки…
Навіки стали ми чужі!

Я знов окріп, мов той окріп,
зіп’явся все ж на ноги.
Прозрів так швидко, як осліп,
і десь пропали роги…

Сильнішав прямо на очах,
по днях і по годинах.
На зло корисним не зачах,
а розігнув ще спину!

Скінчився врешті-решт той час,
свою знайшов я нішу,
бо все, що не вбиває нас,
те робить лиш сильнішим.
;
Аж гульк – і знову ти стоїш,
з-під лоба поглядаєш.
Зі спини ремінь ні за гріш
зідрати знов бажаєш?

Знов рецидив, дзвенить в вухах…
Хвороба повернулась?!
Спирає груди, просто жах,
немовби знову в юність…

А в голові – я молодець,
бо став началом мій кінець.
Та ні – не купиш молодця,
тож іншого шукай кінця!

* Пародія на твір „Персистенція кохання“ автора maxaon.

Ода хтивості*

Ти звабила мене, тварюко!
Зробила ницим плазуном!
І заслуговуєш, падлюко,
частунку добрим стусаном!

Надворі свище завірюха,
заметів всюди намело.
Цілую в щічку, біля вуха
і переходжу на чоло.

Спускаюсь нижче – шия, плечі,
животик, спинка, голий зад…
Перестає буть томним вечір,
я знов цілую невпопад.

Мене всього прошило струмом,
трясуться руки, ноги, все…;
Це рівноцінно сексі-буму –
у тебе вже мене несе.

А в тебе – заборон немає,
я лізу далі, у труси…
Я весь в тобі, мандрую раєм,
немає вищої краси!

Від тебе просто шаленію
і в котре знову йду на штурм.
Я божеволію, німію,
не чув стількох раніше сурм!

О, жінко, я тебе кохаю!
Я знову в лоні, як в раю!
Злітаю аж до небокраю
і сам себе не впізнаю…

* Пародія на твір „То жінка!“ автора maxaon.

Мірило любові*

Ти не замислювавсь ніколи,
чим можна зміряти любов?
Вона ж невидима нікому,
але гаряча, ніби кров,
що з тебе цідять, як з берізки,
ті вертихвістки, зазвичай,
а потім промивають мізки,
як не припреш до ліжка чай.

Її не змірять поцілунком,
не обійняти уночі…
Вона, як Мерлін, на малюнку,
а не Солоха на печі!
Кохання – не частина світу,;
це всесвіт весь, і навіть ще…
Тут не обмежитись привітом,
як не наїстися борщем.

Кохані нам дорожчі світла,
бо сонце світить задарма.
Вони солодкі, як повидло,
і неосяжні, як туман.
Їм компліментів не потрібно,
не треба дорогих машин.
Навіщо золото чи срібло,
коли є міткалю аршин.

Кохані, мовби промінь сонця,
у серці залишають слід.
Вони – в глухій стіні віконце,
нестримне полум’я і лід.
Їх цінять, пестять, поважають,
а не цькують, немовби бліх.
Не дурять і не ображають.
Закінчив, гомеричний сміх!

Іще убогим розтлумачу –
любов дорожча благ земних.
Ви в цьому темні, як я бачу,
далекі зовсім… Знову сміх.
Кохані завжди важливіші
від перехожих чи тварин.
Вони – це не сіренькі миші
і не пустопорожній дзвін.

Кохання – це все безкоштовно!
Ніхто не силує, повір.
Стається вмить все, полюбовно,
засмокче враз блаженства вир.
Умов ніяких не потрібно,;

не треба приводів, причин.
Люби собі одноосібно
і хай там що… Ну, хоч кричи!

І не жалійтеся, шановні,
бо жалість – це отой же біль.
Ви краще чарочку наповніть –
хай в голову ударить хміль.
Щоби вона вже ненароком,
осмислюючи перлів груз,
що з вірша сиплять на всі боки,
не репнула, немов гарбуз!

* Пародія на твір автора _Fly_ „Любовь не измеряют поцелуем“.

Пожежа моралі*

Каштани, ніби ті свічки,
до неба ринулись списа;ми,
коли на лаву навзначки;
з розма;ху гепнувся джинса;ми.

Біля кофейні ранок дня
вони собою напоїли.
Хильнув стаканів два і я,
щоб розбудити власні сили.

Не розбудив, зовсім осліп,
сиджу за столиком незрячий.
Іще стакан і назавжди
покину це життя собаче.

Дерева манять, мовби хвилі,
на теплій лавці розімлів.;
Ти ляпнулась на мене, мила,
злякавши стадо горобців.

І жадно дишучи в обличчя,
вгадала всі думки мої,
а в серці, ніби в потойбіччі,
пісні співали солов’ї!

Розвів мораль її руками,
ввійшов ногами, до колін,
і брів би брів отак роками,
аж поки б чуб не побілів…

Тепер ти буцімто дружина,
я чоловік тобі якби…
Обидва стрімко, як пружини,
хитаємось туди-сюди.

В спітнілу, пружну, роздобрілу
не встиг заглибитись… А жаль!
Невчасно жінка підоспіла,
зі скалкою… Яка печаль!

Відразу ж, ніби після грому,
проснувся, бликнувши ген-ген,
встав з лави хутко і додому,
поплентав літній супєрмєн…

* Пародія на твір Д. Дробіна „Свечами у кафе каштаны“.

Музейний експонат*

Ну, ти нарвалася, дівице,
не буду більше я терпіти.
В Європу прешся, синя птице,
а дома мушу я сидіти?!;
Шукаєш європейських принців,
пустих, багатих, молодих?
Так жартувати не годиться,
мене не треба бити в дих!

Я – Аполлон, як із картини,
а ти мене в загальний ряд…
Немає жодної причини,
продовжувати маскарад.

Я, ніби Ейфелева вежа,
стовбичу мовчки на селі.
Сестра твоя за мною стежить,
щоб не курив я коноплі.

Дійшло до чого – рейтинг пада,
за рік, за місяць, навіть день!
Мені вже не до шоколаду
і не співається пісень…

Уже оскома скули зводить,
образа груди розпира.
У тебе просто все виходить –
не красень я, якась мара!

Одна поезія лиш вірна,
вона чарівна і сумна,
як вітер сильний чи помірний…
Де світло – там завжди вона.

З тобою ж ледве ми знайомі,
й відвідувать мене не варто.
Ти більш не жінка в моїм домі –
так доля розіклала карти!

Бо я тобі – це не Акрополь,
і зовсім вже не Колізей.;
Чимдуж мандруй в свою Європу –
я закриваю свій музей!

* Пародія на твір Д. Дробіна „Я словно Эйфелева башня“.

Підрізані крила*

Білизну вішав на балконі,
та оступився я зненацька.
Униз мелькнув із підвіконня,
мов з рук дитини стара цяцька.

Не встиг схопитись за перила,
було у ту мить не до того.
Прийшлося розпускати крила,
шістнадцять поверхів усього!

В падіння час, польоті вільнім
назустріч тверді кам’яній,
свою в вікні примітив Сільву
і закохався… Ангел мій!

І остаточно впала планка –
тебе кохає кожна ланка,
всі вени, жили, навіть попа…
Що візьмеш тут від остолопа?!.

Перед очима, мов міраж,
твоїх привабностей вітраж.
Ще й розум голову полишив –
лечу, молюсь, вслухаюсь в тишу.

Я шансу упустить боюся,
що доля надала мені.
;
Така краса, моя Маруся,
тебе я бачу, як вві сні!

Отак продовжую летіти,
ще півсекунди на проліт,
перед очима клумба квітів:
троянд, гортензій, маків цвіт!

Упав, кохання розірвало тіло,
та серце дико калатає.
Останні залишають сили,
а в зад хтось кнопки утикає.

А все тому, що боягузом
на білий світ з’явився я
і бути літуном кургузим –
така вже доленька моя!

* На твір С. Прилуцького „Крылья души распрямляются вширь“.

Поетизований імпотент*

Сьогодні зранку я якийсь убогий,
трясуться дуже руки з перепою.
Не в змозі розвести я навіть ноги,
мов ниций раб плазую за тобою.

Ти чуєш, як харчу я майже ніжно,
як мій язик блукає по спині.
Бажання відчуваю я, невтішний,
які лунають громом в тишині.

І ти, відчувши дотики відверті,
так солодко на ліжку простяглась
і ноги ширше, мов відкрились двері…
І звідки тільки сила узялась?!;
Враз язика свого послав на приступ,
ковзнув по шиї, потім поміж стегон…
Піднявся животом і зняв намисто,
як ніж у масло увійшов у тебе!

По тілу розлилось тепло і вічність,
рікою море ласок потекло.
Переплелися грубість, хамство, ніжність
та пригадалося дитинство, дім, село…

Губами обхватив твої коліна,
при цьому крижі з ніжністю щипаю,
ногами масажую пружну спину
і чую – скоро попаду до раю!

Ти застогнала хтиво і порочно.
Це все мене штовхнуло на безумство –
його я доконаю, знаю точно.
Отак вести себе… Яке паскудство!

І знову язика послав в атаку,
розсунув складки, прямо поміж ніг,
а потім стрімко ставлю на підставку
й пелюстку бавлю, як квітневий сніг.

Сідницями зарухала звабливо,
у жилах закипала юна кров.
Мотала головою так грайливо,
я ж проникав до тебе знов і знов…

Занурювався майже з головою
в вагіну, пестив клітор-пелюсток.
Довбав, як дятел, ніби сам собою,
шугав у прірву, линув до зірок…

Та марно все!.. Тоді прийшлося пальцем
у пипку тикати, як носом в холодець.;
І знову нуль! Що ж вдіяти страждальцю?
Не встав мій непохитний молодець!..

Найзаповітніші місця я знов обходжу,
смакую слину, епітелій, піт…
Душа співа та він, хоч вбий, не може,
але пишу, бо я ж таки піїт!..

Проста тут мораль, розсуваючи ноги
з таким молодцем – не забудьте про роги…
А ще б вам порадив знайти свою нішу,
народ не смішити безсиллям і віршем!

* Пародія на твір без назви невідомого автора з Фейсбука.

Не так сталося, як гадалося*

Вона ішла з відкритими плечима
і з декольте глибоким, як яруга!
Відверто грала карими очима –
все виглядало, мов якась наруга…

Ой, каблучки, та ще й панчохи чорні –
привабливий жіночий антураж!
Горілка винна, мозок – ніби в жорнах,
а може ще й від спеки той міраж…

Красуня містом йде, ніхто не відстає,
зі снів вона потрапила у дійсність!
З ума зійти! Комусь вона ж дає
своє кохання і подружню вірність!

Ішов за нею зібганим барбосом,
не помічав – дорога, тротуар…
Зітхав і все частіше шморгав носом
чарівний аромат „Мажі-нуар“.;
Навкруг табун таких же назбирався,
їм довго будуть снитись її груди…
Навшпиньки навіть поліцай підійнявся –
розгледіти принади звідусюди!

Феміна завітала у наш дім!
Немов богиня свій кидає погляд!
Фотограф клацає і добра сотня з ним,
але для дами – це один непотріб.

Ішов, як за Лаурою Петрарка,
немов Орфей за Еврідікою – в сильце.
Та ось вона враз повернулась шпарко
і лагідно промовила тихцем, –

Ти що, немов баран за мною ходиш?
Розслабся й витри слину, Бармалею.
По всьому бачу – ти мене вже хочеш!
За двісті баксів стану я твоєю.

Допоможи, Творцю, тебе прошу!
Пошли дві сотні баксів благодаті…
Купить дружині сукню поспішу –
на шльондру ще валюти я не тратив!

* Пародія на твір Тимура Шаова „Романс о женщине“.

Ода співцям праці*

Не шукайте його на роботі –
не знайти його там вам повік.
Він не служить у війську чи флоті,
вдома сиднем сидить котрий рік.

Не судилося стать трактористом
та нічого не буде міняти.;
В цьому світі, на руку не чистім,
в депутатах йому не бувати.

А ні лікарем – хворих спасати,
педагогом – щоб діток учити.
В благородство не буде він грати
і голівоньку марно сушити.

Хтось промовить, – Лінивець та й годі!
Як таким паразитам не сором!
Він, як трутень, бур’ян на городі,
мов пихатий будяк під забором!

Заспокойтесь, не треба кричати,
годі вам задарма серце рвать.
Гірше смерті таким працювати –
краще оди про працю співать…

* Пародія на твір Олександра Паська „Не ищите меня на работе“.

Хамло у лісі*
(страшна антинародна бувальщина)

Лісочком Вовчик мандрував,
збираючи грибочки.
Щосили пісеньку горлав,
щось про курчат і квочку.

Чим далі в ліс – тим більше дров,
ламав їх Вовчик сміло.
Він страх і совість поборов –
заладилося діло!

Ялин немало порубав,
збив із рогатки галку,;
мурашник весь він розтоптав,
уткнув у нірку палку…

Тремтіли липи і кущі,
зайчата й лосенята,
шпаки, граки, чижі, стрижі,
більчата й лисенята…

А ще у лісі сірий вовк
мав звичку проживати.
Почув він пацанячий зойк
й пішов його шукати.

Знайшов і так йому сказав, –
Чому тут репетуєш?
Чому ялиночку зламав?
Мишка нащо турбуєш?

А Вовчик сірому на те, –
Ти вовк з авторитетом,
та козенятко молоде
задер минулим літом.

І взимку точно так було,
коли сніжок посипав…
Коротше так – закрий „хайло“
й мерщій „конай“ за липу!

Усе це – вотчина моя!
Щоб тут тебе не бачив!
Ще дід мій, Хам, у цих краях
усіх підряд „феячив“!

Щось Вовчик витяг із штанів
і взяв вовка на мушку.
Той зуби стиснув, аж спітнів,
і втік за дальню грушку.;
А Вовчик свій продовжив шлях,
наліво і направо
гуляв, допоки раптом, ах –
упав в глибоку яму.

Спочатку думав, – Не біда,
ось вилізу я вище…
Та з ями й ніс не виглядав
і сунувся все глибше.

Про поміч Вовчик став благать
звірят, ото наївний…
Хто ж піде телепня спасать,
роздерти й то противно!

До ями підійшов Мишко,
несміло зиркнув збоку.
– Дай лапу ти мені, дружко!
А той – мерщій навтьоки…

І тут у Вовки все жим-жим,
воно ж бо не зі сталі.
Він дерся вгору, ніби джин,
чимдуж „крутив педалі“.

Та зрозумівши – самотуж
не вибратись із ями,
вже закрутися, мовби вуж,
і став волати, – „Мамо!“

Але старенька в мережі,
це чудасія нині,
смакує „руцькі“ бомбажі,
кричить, – Вперед Росія!

До „зомбоящика“ нараз
увага вся її прикута.;
Як Крим наш, Сирія, Донбас,
як падає чужа валюта…

Ще зовсім трішки – всім капець
і наша перемога!
А що ж там Вовчик-молодець?
Втонув? Ну й слава Богу!

Мораль у байки на віка –
людської мудрості ріка:
Не треба розкривать „хайло“,
якщо по суті ти – хамло!

* Пародія на твір Антипа Ушкіна „Вовка в лесу – страшная сказка“.

Хто всрався?!*

Відчинив сьогодні хвіртку,
зирк – кізяк на стежці прямо.
Хто скажіть мені зробив це?
Правильно – гівнюк Обама!

Хто поставить на коліна
прагне знов Росію-маму,
їй свій прапор в серце вклинить?
Вірно все – піднос Обама!

Хто напав на Україну?
Хто підтримував майдани?
Хто розстрілював невинних?
Точно так – мудак Обама!

Посварив нас у Європі
хто з народом братнім самим?
;
Це відомо кожній попі –
гамадрил-макак Обама!

Де що-небудь не стається,
катастрофа, інша драма.
Заколотник і убивця,
вірно – маніяк Обама!

Ну, а в сорок першім році
хто напав на нас неждано?
Гітлер? – вірно, моя доцю,
та послав його – Обама!

Хто душив народ в ГУЛазі,
руйнував палаци й храми?
Та які там комуняки,
ворог наш то був – Обама!

Єву спокусила сука,
щоб вона дала Адаму!
Знаєте, хто ця зміюка?
Правильно – Барак Обама!

Хто підсунув кока-колу,
снікерс в рота запихає?
Голлівуд і рок-н-роли,
ще й секс-бомби в нас кидає?

Тягне хто до інтернету,
в сіті страму і реклами?
Не мандруйте Гуглом, діти,
там сидить павук – Обама!

Хто рубля ударив нині
поміж яйця дерев’яні
так, що піднялися ціни
на кокоси і банани?;

Мізки хто народу пудрить
із усіх телеаналів?
Рот закрий! Який там Путін?!
Це усе – Барак Обама!

Хто реформи не проводить,
окрім нано-дельта-планів?
Ну, відповідай, Володю!
Правильно, синок – Обама!

Хто вітрини лиш міняє,
щоб лайно закрить картоном,
а воно все-дно воняє,
хоч залий його бетоном!

Хто стада яйцеголових
заганяє в скрепи суті?
Все, скажу вам, безтолкові –
це дін-дон великий, Пукін!

* Переспів твору Антира Ушкіна „Барак Обама“.

Римуватий чувачок
(або ранкова гімнастика римоплета)

Жив на світі, за горою, чувачок, чок, чок.
В лузі він завжди боявся колючок, чок, чок.
Уникав у лісі змалку голочок, чок, чок,
щоб, не дай Бог, не пошкодить височок, чок, чок.

Взимку не любив спускатись з гірочок, чок, чок,
щоб собі не поламати кісточок, чок, чок.
Гроші він любив складати в сундучок, чок, чок.
Не тримав ніколи в хаті паличок, чок, чок.
;

Їжу звик він уплітати з мисочок, чок, чок.
Завжди він вкладався спати на бочок, чок, чок.
Перед сном палив, не часто, косячок, чок чок,
що в сусіда свого цупив з поличок, чок, чок.

Він любив аж до безтями кізочок, чок, чок.
Їм листи писав з одних лиш рисочок, чок, чок.
На дівок все оком зирив, як бичок, чок, чок,
а увечері водив їх в кабачок, чок, чок.

Не любив він прасувати сорочок, чок, чок,
та женитись і не думав морячок, чок, чок.
Щоб на світі не з;явився байстрючок, чок, чок,
і самому не потрапить під… каблучок, чок, чок.

Як поет, він безсумнівно новачок, чок, чок,
хоч і був він в епіграмах мастачок, чок, чок,
та за вдачею безспірно босячок, чок, чок,
але гриз його сумління чев;ячок, чок, чок…

Може десь живе ще кращий дивачок, чок, чок,
що наробить, ніби в ситі, дірочок, чок, чок,
і тоді подумав майстер балачок, чок, чок –
не попастися б самому на крючок, чок, чок!

 
;
Розділ 3. Переспіви

Осіння любов*

Не вірте тим, хто вам розповідає,
що ніби жовтень – не пора кохання,
й душа не лине птахом на світанні,
а лише в ірій сумно відлітає.

Не вір тому, хто гордо промовляє,
що восени кохання міцно спить,
що серце ледве б;ється й не болить,
лиш навесні кохання розквітає.

Весною тільки сняться віщі сни,
вирують мрії, збудуться бажання,
серця по вінця сповняться коханням
і в унісон співатимуть вони.

Поспорити рішуче з цим готовий,
щоб осінь захистити й обережно
замовити за неї добре слово
та висловити думку протилежну.

Вона – це стиглий плід, як мед солодкий,
святої таїни передчуття,
які п;янять і будять почуття,
це хоті усміх на вустах молодки.

Це зріла, досконала, пишна діва
в пожежі міді й золоті лісів.
Дбайлива, щедра, добра і чутлива,
що ковдру з оксамиту стелить всім.

Холодними дощами все частіше
вона струмує, кропить, полива,;
а блисне сонце – знову серцю нішу
вже велично у юність відкрива.

Бо тільки випадає світла днина,
душа співає, ніжиться, бринить.
Це Майстром намальована картина,
осіння казка, таємниці мить.

Цю мить блаженства, серця насолоду
відчути здатен все ж не кожен з нас,
а лише той, хто лісу прохолоду
цінує більше за спекотний час.

І почуття знов сили набирають,
кохання птахом лине до небес,
І сонця промені в сталевім небі сяють,
і, слава Богу, знову я воскрес!

* Твору Наталії Рибальської „Кто скажет, что октябрь не для любви…“

Шедевр*

Вона була слаба і хвора,
а за вікном – похмура осінь.
Лиш кам’яна стіна-потвора
та плющ на ній розвісив коси.
І листя з кожним днем все рідше,
стрімкіше все злітало вниз.
Ставало їй все гірше й гірше,
і смерті вже лунав каприс…

Огрядний лікар на ту пору
щось тихо подрузі казав,
оглянувши ретельно хвору.
Він мало шансів жінці дав…;
Вона ж знетомлена лежала,
вслухаючись у вітру свист,
й собі померти загадала,
коли впаде останній лист…

Про думку подрузі сказала,
а та дивилась у вікно,
де дощ і вітер обривали
останнє листя… Все одно
ти будеш жити, – говорила, –
сто літ, а може навіть ще!
Весна настане, верне сили,
стіна прикраситься плющем!

У комірчині ж, за стіною,
один художник жив, старий,
і мав він мрію „з бородою“ –
шедевр створити творчий свій.
Однак йому це не вдавалось,
старий зневірився, запив…
Лиш позувати видавалось
своїм колегам – тим і жив.

До нього кинулась подруга
і зі сльозами на очах
розповіла про серця тугу
й тягар страшенний на плечах.
Уважно вислухавши неньку,
поспівчував старий, як міг,
та став він бідкатись тихенько,
щоб уночі не випав сніг.

Вночі періщив дощ зі снігом
і вітер вовком завивав.
Останнє листя він набігом
своїм шаленим позривав.;
А ранком хвора попросила
відкрити штору на вікні
і очі підняла насилу…
Та лист тримався на стіні!

І знову жінка замовчала,
готуючись в останню путь.
Знов ніч прийшла, не спочивала,
бо очі не змогла зімкнуть.
Все слухала, як свище вітер
і дощ полощеться на склі,
як сніг іде і гнуться віти,
та уявляла лист в імлі.

Розвиднилось. Подруга штору
відкрила знову крадькома,
а за вікном, о Боже, горе –
до міста вже прийшла зима!
І хвора очі протирає,
вона немовби уві сні.
В житті такого не буває,
та лист усе ще на стіні!

Тоді, оговтавшись потроху,
подумала – ще не кінець…
Це мабуть так угодно Богу,
а лист – його то посланець!
Себе за слабкість пожурила,
поїла вперше за три дні
і відчувала – знову сила
вже поверталась уві сні.

Від лікаря жінки дізнались –
старий художник захворів.
Де простудивсь і як це сталось –
ніхто не знав, та у дворі;
знайшли мольберт його і кисті,
й драбину побіля стіни…
Чому ходив вночі до міста? –
гадати лиш могли вони.

На третій день старий художник
почив у Бозі вже собі.
Обидві жінки, скільки можна,
все віддавалися журбі.
І хвора гірко сумувала –
старий-бо мрію не здійснив.
Помер, – все тихо промовляла, –
шедевра так і не створив…

І подруга, за руку взявши
й підвівши хвору до вікна,
вказала на листок, що завше
тремтів від вітру, як вона.
Ти подивись уважно, мила,
що попри вітер, в кожну мить,
той лист останній, пожовтілий
на стінці більше не бринить…

В ту ніч старий життя ціною
проклав через безодню міст –
шедевр він написав собою,
коли упав останній лист!

* За мотивами оповідання О. Генрі „Останній лист“.
 ;

У кожного свій „хрест“*

Дорогою юрба людей брела
і кожен з них тяжкого ніс хреста.
Йшли довго, капав піт з чола
й спливла позаду не одна верста.

Та поміж них хитрюга був один.
До лісу він тихенько завернув
і там свого хреста укоротив,
щоб менше плечі той йому тягнув.

Він радо подорожників догнав.
З легкою ношею все ж веселіше йти.
Та тільки одного хитрун не знав –
такому недалеко й до біди.

Ущелина розрізала їм шлях
і кожен зверху положив хреста,
що ніс уперто на своїх плечах,
окрім одного – хитрого хлюста.

Хрест виявився надто вже малим
та вибрав жереб сам хитрун такий.
Ніхто хрестом не поділився з ним
й тебе спасти не може „хрест“ чужий!

Такі „хрести“ не жалують нікого,
проходить кожен з нас подібний тест,
бо лиш Всевишній відає, для чого
свій несемо тяжкий, здається, „хрест“.

* Твору Світлани Копилової „Хитрец“.
;
Все в минулому*

Твій пронизливий погляд помітив відразу.
Вечір п’ятниці, сніг за спітнілим вікном.
А керманич маршрутки, ну просто зараза –
мчиться так, як в останнє, летить напролом!

Вийшов. Думаю – ні, показалось напевно.
Неможливо, минуло вже тисячу літ.
Раптом чую твоє, посміхнувшись непевно,
звичне ще і близьке, – Як ся маєш? Привіт!

Вечір п’ятниці, сніг замітає стежини.
Як тоді все, але як було це давно!
І слова про любов, що ми дві половини,
але чому ж тоді нам тепер все одно?!.

* Твору Ольги Черепанової „Как тогда всё…“

Співцям „справжньої“ любові*

Тобі убогому судити про любов,
коли душа - бур’ян, а в серці пустка?!
Про те, що хвилювало юну кров?!.
Які там почуття, то хоті згустки.

Якщо душа пуста мов барабан,
коли кохання сексом підміняєш:
то й золотий палац – лише обман.
Любові справжньої не знав ти і не знаєш!

Свою „любов“ по сірих куренях
ти пізнавав, баштанами блукавши.
В гуртожитках „поров“ своїх дівах,
округлі форми хтиво обійнявши.
;

В наш час таких „співців“ уже орда
і з кожним днем стає все більше й більше.
Причина ж, на їх погляд, тільки та –
не так жили, а далі буде гірше…

Та корінь зла ув іншій все ж біді,
ціну собі вони так і не склали –
бо серцем люблять літні й молоді!
Вони ж статевим органом кохали…

* Твору Івана Низового без назви.

Дивний діалог*

А можна пластику душі зробити,
повидаляти шрами всі і зморшки?
Чи залишити половину й далі жити,
як в діжці меду дьогтю цілу ложку?

А можна і любов реставрувати?
Говориш ні, в палітрі мало красок…
Під маску її легко заховати,
у світі стільки різнобарвних масок!

Скажи, шановний, можна якось так
себе собі узяти й повернути?
У шістдесят свої, та як же? Як?!
Що, знову нереально? Не збагнути!..

Можливо зрозумію я усе
та не відразу, поступово, згодом…
Узимку, коли пам’ять занесе
весняним снігом з літнім хороводом!

* Твору Олени Білялової „А можно?“;
Сномандри*

Щоночі я мандрую долі снами,
пливу човном життя свого рікою,
подорожую часу поясами,
душею лину в кожну мить спокою…

Це човен серця, дно його зі скла.
До нього зазирають срібні риби,
як сніг холодні. Вже нема тепла,
лиш музика тече, мов льоду глиба…

Вітрило не тріпочеться від вітру,
безсило висне в темряві нічній,
а небосхилу неземна палітра
чарує очі, манить в вир надій…

І кожне сниво, мовби той верблюд,
бреде пустелею душі моєї.
Щось волохате, вовни сірий жмут,
картатий твід для осені всієї…

Бреду оазою, якої вже нема,
до пальми, що уже давно зрубали.
З криниці хочу спити, та дарма –
засипали сміттям і затоптали.

Плетуся руслом вічної ріки,
що висохла під полуденним вітром.
Мій дім згорів, та згарище віки
ще тлітиме, а з ним – і серця віра…

Сліпе дитя годує все щурів,
риплять подерті ясеневі двері.
Цей світ – чистилище, великий хлів…
Де рай, де пекло в грішнім інтер’єрі?!.
;
Уяви якорем чіпляюсь за буття,
за мушлі дум з лагуни існування.
Сновидою спливаю в небуття,
та все ж не полишаю сподівання…

* Твору Шона Маклеха Патріка „Сниво одне“.

Господиня*

Порожнеча домом розгулялась,
вся у біле, мов зима, ввібралась.
Поселилась у кімнаті кожній,
спекатись її уже не можна…

Кожен закуток облюбувала,
поміж сторінок вона блукала.
Книг давно ніхто тих не читає,
лиш торішній лист там спочиває.

Дощ… Хоч він би завітав у гості
в дім, де порожнеча грає в кості.
Я пишу її з малої – все змарніло,
навіть Всесвіт і Ніщо вже обміліли…

Дім стоїть, у землю вріс по двері,
провалився у безодню тверді.
На перетині віків, на роздоріжжі
одинак молотить долі збіжжя…

В домі добре б танці влаштувати –
з порожнечею у вальсі закружляти,
спить горнятко запашної кави
й думкою полинути в заграви.

Кожну п’ятницю, окрім страсної,
з дівою прозорою й сумною;
буду забавлятись-розважатись,
в ритмах танго мовчки обійматись.

Все-таки знайшлася господиня,
вже сірішає прозоре небо синє
і мене всього, по самі плечі,
сумом огортає порожнеча…

* Твору Шона Маклеха Патріка „Танго в домі порожнечі“.

Царство плісняви*

На березі теплого синього моря
розкинулось місто, як квітка прекрасне.
Там люди жили і не відали горя,
по небу котилося сонечко ясне.

Та ось однієї шаружної днини
із моря на берег, мов краб банькуватий,
грибок появився лихої години
і став він довкілля собі обживати.

Слизька і докучлива цвіль розмножалась,
уперто пролазячи в кожну шпарину,
і ось уже вільного місця не стало
не тільки тваринам, а навіть людині.

Усі комірчини, шпаківні та буди,
крамниці, шинки, магістрати і храми
убралися в плісняву… Тхнуть навіть люди,
немовби вона панувала віками.

Що з нею робити, цією бідою,
ніхто із містян достеменно не знає.
Не змити ту плісняву просто водою,
вона навіть камінь і той роз’їдає…;
Де ж рицарі, воїни, просто солдати
що стануть на захист своєї Вітчизни.
Як ки;нути виклик навалі не здатен –
чекай, що невдовзі загине все місто!..

* Твору Шона Маклеха Патріка „Місто Плісняви“.

Час-скрипаль*

Десь із Всесвіту, із темної комірки,
долинають тихі звуки скрипки.
Та всього лунає лиш дві ноти,
ноти відчаю і вічної скорботи…

Часе-скрипалю, мелодію сумну
чому граєш ти мені лише одну?!
Чом звучать лиш ці дві довгі ноти,
ніби дзвони замку в Камелоті?

Розучились люди чути скрипку,
жуючи у тиші хліба скибку.
Жебрають глухі – а ти про радість,
цвинтарем бредуть – а ти їм чардаш…

Та Скрипаль лиш мовчки посміхався.
З сумом очі опустив. В хітон убрався
білий, ніби вічність. Скрипку чорну
тиснув до грудей, немов валторну…

Знов звучать ці дві протяжні ноти,
що дарує Час-скрипаль нам щосуботи.
Може він за нами просто плаче?
За невдахами, в яких життя собаче…

* Твору Шона Маклеха Патріка „Дві ноти“.
;
Вперед, старий вітрильнику!*

Парус – як біле крило,
високо в чистому небі.
Роки лягли на чоло
сіткою зморшок без тебе.

Вітер крило підіймає,
парус надривно тріпоче.
Серце-двигун калатає,
та зупинятись не хоче.

Вітер чужий з року в рік
гонить вітрило-крило.
Так непомітно вже вік
сплинув, немов не було…

Вітер чужий, нетутешній
гонить вітрильник туди,
де вічно-білі черешні,
предків великих сліди.

Вітер із іншого світу
серце нестримно шматує,
віти ламає, як квіти,
і заметіллю частує.

Тіні в шаленому танці
вічності пісню співають.
Ми для них – ніби ті бранці,
бранців вони не кохають…

Шати із білі вдягнемо,
шати прочан і друїдів,
і у безмежність ступнемо,
я не про пасок шахідів.
;
Здіймемо білі вітрила,
полетимо, ніби птахи –
вільні, легкі, сизокрилі,
не відчуваючи страху.

Линем над морем прозорим,
волі назустріч п’янкій.
Небом ясним, неозорим,
снивом із юності мрій.

Чайки готуйте, русини!
Птаха-човна споряджайте!
Дружно напружуйте сили –
мрію-вітрило здіймайте!

Новій Вітчизні назустріч!
Новому часу в обличчя!
Нова чекає нас зустріч –
в царство свободи, у вічність!

* Твору Шона Маклеха Патріка „Біле крило“.

Провідники*

Лиш посередники вони,
мілкі ліхтарники пітьми,
провідники хиткого мосту,
учителі низького зросту.
Ведуть вони людське життя
у інший світ, в нове буття,
а під ногами хижий вир,
одні сліди від чорних дір
та ліхтарі, що ріжуть очі
у нескінченній чорній ночі.
Лиш помахи повільних рук;

і невгамовний серця стук…
По світлих зірок камінцях,
немовби в морі острівцях,
вони ступають через річку,
що починається з потічка,
а потім на своїм віку
перетіка в буття ріку.
Одвічна музика лунає
і сумом душу огортає,
бо вже оглухли ми від дум,
а навкруги панує сум.
Монету срібну дайте їм
блискуче-сіру, мовби дим,
з металу ночі й одкровень,
нехай ще не згасає день,
в долоні шерхлі, загрубілі,
бо лиш вони єдині в силі
задовольнити цю потребу,
вогню святу здійснивши требу.
На службі темній і незвичній
ліхтарники існують вічно,
навчають досягти мети
і темну річку перейти.
Ще учать нас не зовсім звично,
як слухать музику одвічну,
у тихім мерхоті зірок
ведуть у всесвіті урок.
Перед воротами світів,
на перехресті двох мостів,
в промінні нових сонць холоднім
вони панують у безодні.
;
В кінці такого переходу
ми відчуваємо свободу,
бо знов ліхтарник нагадає,
що смерті взагалі немає!

* Твору Шона Маклеха Патріка „Посередники“.

Зміна цінностей*

Змінюються цінності із часом,
як і все навкруг, із року в рік.
Бо самі міняємось ми разом,
тільки поступово – весь свій вік…

І колись, проснувшись, зрозумієм:
плин буття – немов гірська ріка.
Що раніш здавалося важливим,
зараз – ніби забавка якась…

Надаємо згодом перевагу
щирості стосунків, теплоті.
Більше приділяємо уваги
сказаним словам. У самоті

істини алмази ми навчились
відрізняти від дешевих стразів.
День життя сприймаємо, як милість,
мов дарунок, кожну щиру фразу!..

* Твору Тетяни Парамонової „Ценности“.
 ;

Борімося за Україну!*

Ще не вмерла Україна й житиме віками,
якщо ми не доконаєм власними руками!
Якщо той одвічний принцип „Моя хата скраю…“
ми не зміним кардинально – „Хочу, вмію, знаю!“

Ще не вмерла наша воля, та вже меркне слава –
не живе, а животіє вся наша держава.
Вороги самі не згинуть, як роса на сонці,
поки будемо чекати, стоячи в сторонці.

Ще не вмерла Україна і не вмре ніколи,
якщо ми усю гидоту знищимо довкола!
Ворогів здолаєм разом, скинем кровососів,
переможем гнид своїх ми і всіляких -росів.

Не потрібно помирати чи покласти душу,
недругів трусити треба, ніби дичку-грушу.
Треба битись, рідні браття, за нашу свободу
й доказати: українці – козацького роду!

Загримить козацька слава від Карпат до Криму
і настане пора славна – четвертого Риму!
Тільки ми і наша праця звеличить країну,
бо ніхто крім нас не любить нашу Україну!

Часу й сил не пожалієм ми за Україну,
бо її ми щиро любим, вільну і єдину!

* Твору Павла Чубинського „Ще не вмерла Україна“.
;

Проснись, народе*

Годинник зі скреготом ринувсь назад
і час зупинився…
Ви сімдесят років лизали їм зад!
Ніхто не втомився?
Обмежився в русі російський народ
і це неприємно.
Жадали свободи – гадали, що мед,
та тільки даремно.

Для чого нам знов корчувать бурелом,
ці пні та коряги?
Зручніше Давидів співати псалом,
тримаючи стяги!
Не треба незвіданих гір і морів –
відбили охоту.
Миліше усе ж від заморських країв
рідненьке болото.

Повіримо знову у чесність злодюг
до нової крові?
Самі підберемо собі ми катюг –
для нас це не в нові!
Віднімем, розділим, – вола фарисей, –
наповним корито!
У храмі збудуємо знову басейн,
але уже критий…

Не дай тільки, Боже, дійти до вогню,
не в бунті потреба…
Нікого, ні в чому я з вас не виню,
усім так і треба!
;
Не п’ю валідол, не біжу на вокзал,
та краще не стало.
Я з сумом і болем кажу і казав –
наскільки нас мало…
Пройшло двадцять років, „совок“ як сконав,
а нас все ще мало!

* Твору Андрія Макаревича „Битва с дураками-2“.

Сповідь душі*

У осені на зібганих ланах
я напишу поему про розлуку –
душа з очима кинутих дворняг
все мріяла тримати рідну руку.

Щоб притулитись ніжно до тепла,
почути слово тихе і ласкаве,
та лише сміх, як дзвін шматочків скла,
і примхи злі – мов місиво криваве.

Світило згасло, тисячі чобіт
плюндрують душу, рвуть зі сміхом шкіру,
затоптують в багно міських боліт,
в кохання убивають світлу віру.

Їй все одно, чи буде новий день –
майбутнє перекреслила розлука.
Вона повисла в часі, мов мішень,
що ж – приготуй насмішку, ніби лука.

Хто милостивий – хай її доб’є
стрілою гострою, бери лише лівіше,
а зрадник далі хай єство своє
гріхом безмежним лицемірно тішить.;

Рука не піднялась, а сам стрілець,
за темним склом сховавши погляд сірий,
побрів у небуття, мов удівець,
що сумно обминає долі діри…

Куди ж поділась бідна та душа,
втекла від пересудів, лиже рани?..
Сердечна, не вартують ні гроша
такі ось незакінчені романи!

У осені на зібганих полях
сліди жалю і суму залишились –
душа з очами відданих дворняг,
кохання досвідом ридаючи ділилась…

* Твору Наталії Рибальської „У осени на скомканных полях“.

О, часе, зупинись*

О часе, зупинися хоч на мить!
Нехай чола торкнулась рано старість,
а від життя залишилася малість,
та мрію зберегти мені кортить…

О часе, зупинися, я зійду
на перехресті чи на роздоріжжі!
Хай не збагнуть ні рідні, ні приїжджі,
чому піду від сонця в темноту…

О часе, зупинися, я прошу,
щоб ризикнути власною судьбою.
В свою любов, як в море – з головою,
переступлю дозволену межу…
;
О часе, зупинися, я зійду!
Можливо всі мої зусилля марні,
та побреду в нові краї туманні
через безодню, прірву, в пустоту…

Хай ангел мій опиниться в аду
і навіть упаде на землю небо,
за п’ять хвилин, коли пішов від тебе…
О часе, зупинися, я зійду!..

* Твору Айрін Зед „Остановите время – я сойду“.

Видужання*

Як здорово, що вже переболіло!
Не б’є по серцю спомин, ніби дзвін.
Що вже мені комфортно й поміж ділом
я навіть фото подивлюсь твої!

Однак мене все ж мучить запитання,
аж душу на шматочки рве мою!
Якщо у світі чисте є кохання,
чому тебе я більше не люблю?

І що в мені такого ти узріла?
Без мене чом не мислила життя?
Мій погляд до безтями ти любила,
а нині все пішло у небуття…

Вночі кидалась, щоб мене побачить,
на зустрічі чекала повсякдень.
Сьогодні ж, хоч убий, душа не плаче,
немає в серці радісних пісень.

Тепер живеш, смієшся вже не потай!
Мене свариш… Та тільки знов і знов –;
що ж ти знайшла такого неземного?
Тобі подобалась в мені – моя любов!..

* Твору К. Газієвої „Как здорово, когда переболело…“

Девальвація душ*

Люди дешевіють, речі все дорожчі...
світом віднедавна править бездуховність.
Посмішка на пиці, ніби долар сяє,
ціняться лиш гроші, а душі – немає!

Мимо інвалідів і тварин бездомних
мчиться „голден-перець“ на своїм фантомі.
В нього все стабільно – тато в депутатах,
яхта, три палаци ще й „хатинка“ в Штатах.

Хтось за Батьківщину і сім’ю воює,
інший – із генштабу званнями торгує.
За продаж полонених – на погони зорі,
але то лиш сльози й материнське горе.

Горе-командирам роздали „героїв“,
за рекордну швидкість втечі з поля бою.
Щоб в котлах й надалі ті своїх кидали…
Як земля тих носить горе-генералів?!

Продаються фейки, крісла і портфелі,
газетні новини, знатні пустомелі…
Відшукайте совість за винагороду.
Де ж душа поділась в „козацького“ роду?!

Ненависть закрила в людях співчування.
Головне завдання – просто виживання.
Те, за що боролись, сталося марою.
Хто ж бо переможе у війні… з собою?;
Тільки сміх дитяти поверта до Бога,
у війні до миру – різні є дороги.
Небо понад нами все від сліз сивіє,
речі – все дорожчі, люди – дешевіють…

* Твору Ірини Самаріної-Лабіринт „Вещи дорожают… Люди дешевеют…“

Клен*

За життя путівців-доріг
і стежинок пройшов багато.
Лиш одної пройти не зміг –
що вела до твоєї хати.

Все тепло, що тобі беріг,
між других розділив потроху.
Ліг на серце гаряче сніг,
не дістався твого порогу.

Роздарив і закляк, мов клен,
той єсенінський, зледенілий...
Був колись, мов крилатий катрен,
а тепер я – оціпенілий.

* Твору Євгена Василенка „Клён“.

Маски зірвано, вірити нікому*

Маски зірвані, вірити нікому,
розбиваються птахи об лід.
Ми спішили до нового, світлого –
обірвався блаженних політ.

Хто при владі – всі куплені-продані,
наші сотні лягають уря;д.;
Не лелеки у небі, а ворони.
Світлі душі усе ж не горять!

Ми свободу і волю шукали,
ми з тобою вітри молоді.
Нас чатують голодні шакали –
значить бути великій біді.

Ми повстанемо всі, вже мільйонами,
монолітний, єдиний загін.
Понесемось вперед батальйонами,
помста все ж не мине ворогів.

Маски зірвані, суки-облудники,
гради, міни, за боєм знов бій.
Тільки ми вже не просто огудники –
хижаки ми в цім вирі подій.

Маски зірвано, віримо, знаємо,
що не марно брати полягли,
і щоденно ми Бога благаємо –
дай нам сил, збережи від хули!

* Твору Анастасії Дмитрук „Маски сорваны, верить некому“.

В душі осінь*

Сипле клен мідний лист долу,
а з беріз опадає золото.
Дні без тебе повзуть колом,
вітер їх завіває холодом.

Вже птахи зібрались до вирію,
їм летіть в синю даль, за сонцем.
Ти зігрієш мене – вірю я,
хоч постійно мрячить за віконцем.;
Шелестять біля ніг мідь і золото.
Осінь щедра завжди подарунками,
та в душі сиротливо і холодно,
вся горить вона під лаштунками.

Я піду по осінній вулиці,
б’ється серце моє пташкою.
Жовте листя на вітрі крутиться,
бо без тебе мені тяжко так...

* Твору Ольги Лепехової „Осень без тебя“.

Краса спасе світ*
(притча про діряве відро)

Ходжа великий, Насреддін,
тримав аж два відра.
Одне новеньке, мов алтин,
а в другому – діра…

Ходив по воду він у ліс,
до копанки, всі дні.
Одне з походу повне ніс,
а в другому – на дні…

І з гордістю нове відро
сміялось над старим.
Стареньке ж – сльози все лило,
соромлячись діри…

Звернулось якось до Ходжі
відеречко худе, –
Чом носиш ти мене завжди
десятий рік гряде?
;
Вже краще б викинув мене
подалі, я молю!
Ганьблю постійно я тебе,
бо воду марно ллю!

І відповів Ходжа відру, –
Не ціниш ти себе.
Мерщій зніми з очей мару –
вздовж стежки все цвіте!

Навколо виросли квітки,
від хати до криниці,
і лиш тому, що ті дірки
давали їм водиці!

Таких хай буде більше дір –
лише краса врятує мир!

* Твору Антипа Ушкіна „Притча о дырявом ведре“.

Мадам Недам*

Я із-за цих прекрасних, милих дам
в цугцванг попав в шаленому цейтноті!
Навіщо народила мене, мам,
нещасного такого Ланселота?!.

Повідав друг раз, випивши сто грам,
в такій витіюватій ось тираді,
що ділять дів: на більш прихильних „Дам“
і злих „Недам“, ні при якім розкладі!

Не бовдур я, та ніби і не хам,
але вже до жінок таки старію,
бо здибати все тяжче милу „Дам“,
тут до уваги не беру повію.;
Прошу „Недам“ шепнути: „Ти забудь!“
і навіть на думки накласти вето.
По чарці я прийму за кожну грудь
й змирюсь з гіркою долею поета.

* Твору Євгена Василенка „Дам-не-дам“.

Вікно*
(притча)

Лежали в лікарні, в палаті одній,
дві тяжко недужі людини.
Один під вікном, інший – біля дверей,
де темно було навіть в днину.

Один безперервно дививсь у вікно,
другий – лиш в облуплені двері.
Останній дізнатись хотів все одно,
що коїться в літньому сквері.

З готовністю перший йому розповів,
що діється там за віконцем:
Там річечка тиха і кілька містків,
з води віддзеркалює сонце.

По синьому небу хмарини пливуть,
немовби овечки світленькі.
Сидять там рибалки, ромашки цвітуть,
з онуком гуляє старенька…

І так кожен день – про кота чи про ліс
вів розповідь той неухильно.
Сусід же марнів, лише супився й кис,
бо заздрив йому дуже сильно.
;
Він повнився злобою, заздрість росла,
зсередини жаба душила…
Гризоті його не ставало числа,
вона душу й мозок сушила!

Аж ось співпалатника приступ схопив,
забракло вже сил розігнутись.
Він став задихатись, синів і хрипів,
до кнопки не міг дотягнутись…

Міг вільно натиснути кнопку сусід
й покликать сестру милосердя.
Лежав, не натиснув, холодний, як лід,
аж очі закрив спересердя.

Уранці сестра до палати зайшла –
змінить за покійним білизну.
Сусід попрохав і вона помогла,
здійснила омріяну тризну.

Коли ж до вікна той нарешті приник,
сумну там побачив картину…
Він ледь не зомлів, враз поблід його лик –
вікно упиралось у стіну!

Сусід в потрясінні сестрі розповів
про ліс, як із казки, і річку,
бабусю з онуком і двох рибаків,
що рибу ловили в потічку…

Якби ж то він бачив! – сказала сестра, –
Сліпим все життя залишався.
Навіщо ж тоді?!. – хворий ледь прошептав...
– Та втішити вас він старався…

* Твору Світлани Копилової „Окно“.
;
Близнюки*

Близнюки два жили в материнському лоні
і сказав з них один, дивлячись в майбуття, –
вірю я попри те, що живемо в полоні,
після родів існує прекрасне життя!

А другий позіхнув і звернувся до брата,
повертаючись у материнській утробі, –
Смішно. В тебе уява занадто багата.
Це байки, любий мій, про життя після родів!

– Як по-твоєму, брате, життя виглядає?
– Я не знаю, – знітившись, близнюк відповів.
Але, мабуть, на нас все ж там світло чекає –
це я бачив недавно в одному зі снів.

Ще, гадаю, ми підем своїми ногами,
бо в тім світі просторо і є де ходить.
А іще одне чудо – ми зможем, як мама,
їсти ротом і пробувать все, що кортить!

– Нісенітниця! Це вже ніяк неможливо,
бо життя-пуповина коротке і так.
А ходити ногами – занадто сміливо!
Ні, не зможем ходить ми ногами, ніяк!

Звідти ще, далебі, жоден не повертався!
Що за марево, братику, в тебе в умі?
Все закінчиться родами, не спокушайся,
бо життя наше – лише страждання в пітьмі!

– Та мені видається, – шептав невгамовний,
що ми зможемо маму побачить свою!
Що ми тут тимчасово і зовсім умовно –
до життя підготовка, як „баня“ в раю!
;

Брат, не вірячи, тільки хитнув головою, –
Вірить в матір – це просто за гранню ідей!
Не існує її, раз не бачим обоє!
Як розумний такий, то скажи – вона де?

– Що сказати тобі, брате любий, не знаю,
але чую всім серцем турботу її.
Особливо вночі, коли все засинає,
вона гладить наш світ і співає пісні.

Нею сповнено все, мовби чаша до краю,
ніби в ній я знаходжусь і нею живу.
Хоч про інше життя я напевне й не знаю,
але вірю, що буде воно наяву!

* Твору Світлани Копилової „Близнецы“.

Лише за тобою*

Ну, хоч рядочок напиши
чи просто подзвони, їй Богу!
Або крізь простір поспіши
та із душі зніми тривогу!

Уже із неба лине в синь –
ну, не картай себе ти марно,
бо не твоя він доля. Кинь!
Лиш подивись – життя прегарне!

Коли загадано судьбою,
віднайде доля і за піччю!
Однак я лише за тобою
готова мандрувати вічно…

* Твору Ольги Черепанової „Лишь за тобой…“;
Ходовий товар*

На базарі мудрість продавали,
а до неї – у додаток старість.
Люди мимо йшли і геть не брали,
гроші витрачать – велика радість!
Трішки далі дурість торгували
й молодість давали їй в придачу.
Люди в черзі тислись, купували,
радо бігли, позабувши здачу…

* Твору Омара Хаяма без назви.

Прощання з горами*

В суєту міст і сіл та в потоки машин
повертаємось ми – просто нікуди дітись!
І спускаємось із неосяжних вершин,
Назавжди залишаючи серце молитись.

Хто захоче в біді залишатись один?
Хто захоче піти, заглушить поклик серця?
Тож спускаємось ми з недосяжних вершин –
що робити і боги спускались на землю…

Скільки слів і надій, скільки тем і пісень
гори будять у нас і лишатися манять.
Та спускаємось ми – хто на рік, хто на день
і вертаємось знов, бо вони лихоманять.

Так облишмо даремні ці спори,
я собі уже все доказав –
краще гір можуть бути лиш гори,
на яких ти іще не бував!

* Пісні В. Висоцького „Прощание с горами“.;
Розділ 4. Намистини

Про лома та гнома

Люди скажуть, як зав’яжуть,
звісно навіть це малому –
не здолати ажень гнома,
коли той тримає лома!

Симптоми облому

Розчарування – особливий стан,
це квітки пелюстки, що вже засохли,
замість троянди сушений тюльпан,
ще в животі й метелики подохли...

Наслідки зміїної спокуси

Вкусивши решток забороненого плоду,
що змій-спокусник Єві всучив,
Адам відчув шалену тягу до свободи
і став здирати з неї шкіру сучу.

Принцеси різними бувають

Трапляються принцеси різні. Знаєш,
буває стільки висотають соків,
що, знявши лати, сядеш і гадаєш –
навіщо ж я дракона „ухайдокав“?!.

Про вибори до ВР

Куди йдете діду? Іду обирати –
ворогів народу вже у депутати…;
Життя змінює акценти

Чим ближче ми до старості підходим –
потребу меншу в коштах вже знаходим,
тим менше хочеться носитися юрбою,
а більше бачим сенсу у спокої.

Одна із форм гріха

Топтати почуття – гріху тотожно,
та ще й лукаво насміхаючись довкола.
Розірвану світлину склеїть можна,
а душу понівечену – ніколи!

Чи є межа бажанню спокусити?

Чи є межа для жінки в декольте?
Для тебе це питання не стояло…
Хоча б в трусах вернулась з вар’єте –
одне лиш це мене і турбувало.

Букет букету різниця

Букети дуже різними бувають:
із квітів, фруктів, запахів, смаків…
А ще трапляється, коли „букет“ піймають –
у венеролога не вистачає слів!..

Про глобальне потепління

Глобальне потепління відбулося! –
відкрито заявлю, набравшись духу.
Бо вже на Василя не бачив досі
я на вікні живу, велику муху.
;
Лакмус для стосунків

Якщо поганим став для когось ти,
то знай напевне, зайве повторяти,
що ти зробив для нього у житті
хорошого занадто вже багато!

Поминки ноутбука

В онуки траур, цілий день пила
та горе заїдала пирогами –
приїхала бабуся із села
і ноутбука переплутала з вагами…

За рідну мову!

Спілкуйтесь українською дядьки!
Це ніби парком йти опісля хащі.
На рідній мові навіть матюки,
як пісня – мелодійніші і кращі!

Промахнулись

Лиш двадцять років минуло з тих літ,
а з Раші все частіш луна: „Вперед, до бою!“
І зрозумів весь прогресивний світ –
позбавили не ту країну ядерної зброї!

Про феромони

Яка сволота, – думала вона.
От стерво, – в нього промелькнуло.
Отак розпочинався той роман,
в якім палкі стосунки потонули…
;
Про спадкові захворювання

Нема постійних стресів без причини –
відомо нам із глибини віків.
Якщо нервується чомусь мала дитина,
то в першу чергу треба лікувать батьків.

Демократія по-чиновницьки

Чиновники весь час собі міркують,
діставшись прав і західних свобод,
бо демократію по-своєму трактують –
як право вільно грабувати свій народ.

Коли рожеві окуляри знімеш

Якби наші очі дивились на душу, не тіло –
поняття прекрасного в жінці відразу б марніло,
бо часто для нас непомітні лишаються речі,
коли у людини в душі – лиш одна порожнеча…

Думайте

Як бовкнути відверто щось зненацька,
не пожалійте втратить власні сили
і перевірити нараз, чи так же хвацько
ви свій язик до мозку підключили…

Про захисників своїх інтересів

Не нападаю я ніколи й ні на кого! –
зробив заяву депутат для преси, –
Не треба мені й крихітки чужого,
я тільки власні захищаю інтереси.
;
Про конвертацію ру.бля

За „рупь“ уже дають ледь більше цента,
але кремлю на це все наплювати.
Як нафта ще впаде на сім процентів –
за нього будуть в морду лиш давати…

Бездонне джерело

Твоя душа – найтихше місце в світі,
турботи там розтануть в мареві думок.
Частіше усамітнюйся, щоб зачерпнути в сіті
натхнення й нових сил ковток!

Не треба долі помагати

Не треба мстити – мудрим будьте.
Навіщо горе від ума?
Простіть усіх і всіх забудьте –
їх доля покара сама!

Не потрібно нас учити!

Із Заходу частіш все долинає –
реформи треба вже давно робити.
Із України в відповідь лунає –
давайте грошей і не вчить нас жити!

Про імпортозаміщення ру.бля

Імпортозаміщення в Росії відбулося!
Кістками м’ясо замінили в холодці,
куфайок виробництво піднялося
й калоші в моду вводять…
на високім каблуці!;

Про поточний курс ру.бля

– А скільки долар коштує в рублях?
– Ви хочете, купити чи продати?
– Та ні, набридло працювати мля…
і захотілось просто поіржати!

Боротьба з тероризмом по-російськи

Погіршало ісламським терористам,
знайшла Росія радикальний шлях –
удвічі знизила зарплату тим фашистам,
і стала виплати проводити в рублях!

Чи є межа цинізму у рекламі?

Та скільки все ж цинізму треба мати,
не бачив я вже більшої хули,
щоб ще й Європу вчить бенкетувати,
за гроші, що у неї ж і взяли!

Дві сторони медалі

Усі за зміни ратують завжди
і кожен мудрик щось своє тороче.
Чому ж ніяк не вилізем з біди?
Бо змінюватись сам ніхто не хоче!..

Майже по Достоєвському

Давно не любить головою працювати,
бо мозок звик носити завжди в сумці,
але чого у ідіота не відняти,
так це палку підтримку однодумців!..
;

Секрет спокою

В житті секрет спокою, знайте,
у найпростішій із ідей –
до серця близько не приймайте
слабих на голову людей.

Тактичні маневри

Погиркались з дружиною недавно,
закрилась в ванній, не пускає митись…
Я ж позакручував на банках кришки славно
і жду від неї пропозицію миритись.

Амбітні слимаки

Й народжені повзать амбіції мають,
про небо все мріють, а це вже не сміх.
Призванням своїм вони завше вважають
навчати майстерно літати… других!

Не бійтесь втратити

Не бійтесь втратить тих, хто вас залишив.
Ідуть із миром хай від вашого порога.
Чим яскравіш горять мости у повній тиші,
тим буде ваша уперед світлішою дорога!

Про підкову на щастя

Відомо, що на щастя вішають підкову,
та мало знають, що це марний труд…
Щасливим почуваєш себе знову,
як скинеш ненависний свій… хомут.
;
Про правильний режим

Здоров’я передчасно щоб не підірвати,
годинок вісім вдень потрібно спати.
Та це здорового рецепту лиш частина…
Вночі ще стільки ж – друга половина!

Постійно в пошуках

У понеділок ми з товаришем не спали,
а на роботі справедливості шукали –
не дожили й до найближчої суботи,
сьогодні вже шукаємо роботу…

Про їх методи

Коли когось не можуть переплюнуть,
не знаю, як пом’якше це назвати,
низькі створіння пнуться тебе клюнуть
і силяться банально обплювати.

Про відвертість

Даремно ми не любимо людей,
які говорять правду без упину.
Вони не будуть лити нам єлей,
але ніколи й не ударять в спину.

Про вирішення складних задач

Складні завдання треба доручати
найбільш лінивим, це вам без пихи,
бо перевірено і вже не замовчати –
вони знаходять більш легкі шляхи.
;
Без питань

Вона привабливо-красива і струнка,
в чоловіках розпалює бажання!
Питання лиш одне, розумна ж чи така?
Та відповідь невтішна – без питання…

Про життєві перспективи
(з точки зору невиліковний реаліста)

Життя людське насправді – як рояль,
та ще й біжить, немов сіренька мишка.
За клавішею білою йде чорна, це нажаль,
та все ж останньою обов’язково буде кришка.

Ласкаво просимо!*

Надаємо ми перевагу терористам,
хабарникам, фашистам, комуністам!
Ми раді бачить різних депутатів…
До списку можна ще багато додавати,
але не порадієм навіть наодинці
зустрітися із щирим українцем!

* Об’ява на вході до бюро ритуальних послуг.

Простий вихід*

Як залишились в Вас до мене почуття,
які не в змозі вже й словами передати,
не витрачайте на дурниці ті життя –
грошей підкиньте! Можна небагато…

* В кожному жарті є доля жарту (з народного гумору).
;
Розділ 4. Міжсезоння
(1991 – 2012)

Заповітник*

Як умру, то поховайте мене, де прийдеться,
бо, гадаю, що невдовзі вже не доведеться
вибирати, де лежати вічно в домовині...
Отаке у нас твориться в рідній Україні!

Дочекались ми нарешті волі і свободи,
та куди ж тепер подітись бідному народу?
Бо дорвалися до влади крикуни і хами –
ділять все, що чесні люди творили віками.

Поміж тим не забувають гарно говорити,
закликати, обіцяти, інших пожурити.
а коли біля корита всі зберуться разом –
уявити вже не можна більшої зарази!

Розтягли, що тільки можна – фабрики, заводи.
Не забули про палаци і про теплоходи.
Вже дісталися нарешті й рідної земельки.
От би кожному з них нею та набити пельку!

Щоб сповна наїлись твердю і прийшли до тями,
та згадали, що колись їх народили мами.
Що існує ще на світі й Україна-ненька,
але їм вона, як видно, зовсім не рідненька.
Що на світі є Вітчизна – наша Україна.
І що вічна тільки вічність, лиш вона єдина.

* За мотивами твору Тараса Шевченка „Заповіт“.
;
На улице осень

На улице осень. Всего двадцать восемь –
ты полон надежды и сил.
Ты молод, удачлив, здоров и вынослив,
ты любишь, ты весел и мил!

За окнами осень. Тебе тридцать восемь –
ты бодр, энергичен и свеж.
Работа, рыбалка, пикник среди сосен,
семья, как последний рубеж.

Над городом осень! Уже сорок восемь –
ты добр, осторожен, умён.
В висках серебром отражается проседь,
а опыта – целый вагон!

Последняя осень… Тебе триста восемь –
ты снова в начале пути.
Ты в детях и внуках, как зёрна в колосьях.
Посеять – чтоб снова взрасти!

Дід Мороз

Дід Мороз – червоний ніс,
подарунки нам приніс:
вовчика і поросятко,
зайченя і левенятко,
косолапе ведмежа,
рудувате лисеня.
Хто ж він, хто?
Та це ж наш татко!
До Андрійка він спішить.
Баю-бай, засни дитятко,
все навколо спить…;

Не жди*

Не жди меня, не жди меня, не надо.
Какая радость в том, что будешь ждать
и, никому не подарив ни взгляда,
не от любви, от ревности страдать?

Не жди меня, как ты ждала впервые,
когда иначе и скучней жила.
Быть может, были лучшими другие,
но я пришёл, ведь ты меня ждала.

Не жди меня, я не люблю притворства,
вздыхать, когда не хочется вздыхать,
и перед кем-то притворяться чёрствой
лишь потому, что ты решила ждать.

Не жди меня, но я вернусь нежданный
и с кем бы ты в то время ни была,
поймешь, что, как это ни странно,
не ждав меня – ты лишь меня ждала!

* За мотивами твору Костянтина Симонова „Жди меня“.

„Аполлону“

Сорок семь – это очень непросто,
сорок семь – это возраст мужчины!
А мужчине солидного роста
не пристало хандрить без причины.
Ты по-прежнему свеж, энергичен,
что с мячом, что на лыжах, что в картах.
Только к женщинам ты... „безразличен“,
ведь не зря же рождён был ты в марте!;
2008-й

Я чемно дякую тобі старий друзяко,
за привітання з роком цим Новим.
І хоч народжений я був у рік собаки,
на нього ось чим щиро відповім:

Я теж вітаю з новорічним святом
тебе, шановний, всю твою сім’ю!
Бажаю бути мудрим і багатим
та зберегти всю людяність свою!

А ще я зичу віри у належність
стосунків чесних і у кожну мить!
Бо 008-й – то ще не безмежність,
оскільки вісімка стоїть ще, не лежить!

Зимова колискова

На подвір’ї сніг кружляє,
тиша навкруги.
Мама пісеньку співає, –
Спи мій любий спи.
Хай тобі вночі насняться
кришталеві сни.
Ніби коні прудконогі,
линуть ковзани.
На санчатах з гірки стрімко
наш Андрійко мчить.
Баю-бай, засни дитинко,
все навколо спить.
Баю-бай, спочинь маленький.
Біла заметіль
понесе тебе на крилах
у безмежну синь.;
А прокинешся і ранком,
з першим промінцем,
будеш бавитись світанком
з сонячним лицем.

Березнева усмішка

Щоб здоров’я гарне мати –
треба слухатися тата!
І тоді вся ваша хата
буде золотом багата.

Як казали мені тато,
гострий розум треба мати,
щоб не тяжко працювати
і безбідно існувати.

Як захочеш погуляти –
треба їхати в Карпати.
Там Марічку пострічати
й цілу нічку цілувати.

Щоб поїхати в Карпати –
вдосталь грошей треба мати.
Бо з одної лиш зарплати
не виходить шикувати.

А щоб грошей вдосталь мати –
треба добре мізкувати.
В кого взяти, кому дати
й не потрапити за грати.

І тоді сказали мати, –
Це даремнії витрати.
Щоб здоров’я гарне мати –
треба вдома ночувати.;

Кохана

Кохана, рідна, бажана, єдина...
Як тільки можна ще тебе назвать?!
Не вистачить епітетів людині
твій образ світлий точно змалювать.

Ти юна, ніжна тілом і душею,
не по літам розсудлива яка.
Турботлива матуся для Андрія.
Дружина вірна і така палка.

Твій стан тонкий, немов берізка,
Волосся – точно ніжний шовк.
Струнка, мов молоденька кізка,
що ланню зветься посеред казок.

Бог дав мені тебе зустріти,
як нагороду і на майбуття.
То як тебе, красуне, не любити,
коли попереду іще усе життя!

Воістину воскрес!

Я щиро дякую тобі, мій добрий брате,
за привітання з святом Великодня!
Бажаю успіхів і радості багато,
щоб не минала благодать Господня.

Хай в світлий день святого Воскресіння
засяють промені жовтаво-золоті
і густо зійде відбірне насіння,
щоб колосом могутнім прорости.
;

В цей день знаменний, чудо-свята Паски,
хай сонце сяє нам усім з небес
і знов лунає, наче Божа ласка:
Воістину воскрес!
Воістину воскрес!
Воістину воскрес!

Чому?

Чому надворі хижий вітер свище?
Чому з небес летить тяжка вода?
Чому все небо в дощових хмарищах?
Невже стряслась якась страшна біда?!

Чому на світле свято Великодня
не видно сонця лику навесні?
Чому не лине благодать Господня
і не лунають радісні пісні?

Тому, що люди нелюдами стали?
Тому, що грішні гинуть за метал
і заповіді Господа попрали?
Не вистачає слів, який скандал…