А щось потрібно говорити? Коли вуста вже оніміли?
Від дотику маленьких пальців, більш досконалих, ніж слова?
...Ми можем слово повторити, але якби ми тільки вміли
відтворювати ніжний дотик. Хоча б один... А краще – два...
А краще – проклинати відстань затиснутими геть губами.
І обійняти – не пустити до потяга... До літака...
І посміятися глузливо над втратившими сенс квитками,
які старанно розірвала твоя малесенька рука.
А там, де дотики ночують, де заборонені промови,
де кожен подих – це не подих, а сенс буття, а сенс життя,
несказане, летить над нами одне-єдине вічне слово,
яке озвучити спроможне саме лише серцебиття...