Избранные переводы на украинский:
ПОЕТ
Подумаєш, чи не робота, -
Це ж бо без турбот «житіє»:
Підслухати в музики щось, та
І видати, в жарт, за своє.
Веселе чиє-небудь скерцо
В сум вклавши якихось рядків,
Поклястися, що бідне серце
Так стогне між блещущих нив.
А після підслухати в лісу,
В сосон, хоч їх вигляд мовчить,
Поки димова ще завіса
Туману повсюди стоїть.
Наліво беру і направо,
Беру, без провин почуття,
Хоч трохи - в життя, що лукаве,
І в тиші нічної - все я.
***
Я живу, як зозуля в годиннику,
І не заздрю лісним птахам бУдь яким.
Заведуть - і кукую: «Ку-ку!».
Хоча, знаєте, долю таку
Побажати я щиро змогу
Лиш заклятішому ворогу.
НАВЧИЛАСЯ Я ПРОСТО, МУДРО ЖИТИ
Навчилася я просто, мудро жити,
Дивитись в небо і молитись Богу,
І довго перед вечором бродити,
Втомити непотрібну щоб тривогу.
Коли в яру шарудять спориші,
І никне гроно горобини рясної,
Складаю я веселії вірші
Про це життя – і тлінне, і прекрасне.
Я повертаюся. Лизне мені долоню
Пухнастий кіт, муркочучи умильно,
І спалахне яскравий той вогонь
На башточці в озерній лісопильні.
Прорізує цю тишу зрідка звук
Лелеки, на даху що десь ночує.
Якщо твій в двері пролунає стук,
То я, здається, навіть не почую.
***
Ти завжди новий і таємничий,
Я тобі послушніш з кожним днем,
Та любов твоя, мій друг довічний,
Іспит - і залізом, і вогнем.
Вето - і співати, й посміхатись,
А молитись – вето вже давно.
Тільки б нам з тобою не розстатись,
Інше все – для мене все одно!
Так, землі і небесам чужа я,
Не співаю в долі на краю,
Наче ти у пекла, або раю,
Вільну душу відібрав мою.
***
Був голос. Кликав він утішно.
Говорив він: "Іди сюди,
Залиш свій край глухий і грішний.
Залиш Росію назавжди.
Я кров від рук твоїх відмию,
І з серця сором вийму враз,
Зовсім новим ім'ям укрию
Біль всіх поразок і образ ".
Але байдуже і спокійно
Руками я замкнула слух,
Щоби промовою негідною
Не нечистивсь скорботний дух.
ПАМ'ЯТІ ДРУГА
В День Перемоги, ніжний і туманний,
Коли зоря загравою краснА,
Вдовою на могилі непізнАній
Сумує запізніла вже весна.
Піднятися з колінок не спішить,
І на бруньки дихне, й траву погладить,
Й метелика з плеча на землю зсадить,
І першу вже кульбабку розпушИть.
***
Його багато літ марно чекала.
Цей час був навіть схожим на дрімоту.
Та невгасиме світло засіЯло
Три роки тому в Вербну ту суботу.
Мій голос обірвався і затих –
Переді мной стояв усміхнений жених.
А за вікном з свічками людохід
Неспішно йшов. О, вечір той церковний!
Злегка хрустів тонкий квітневий лід,
Над натовпом плив голос колокольний,
Наче розрада віща, він звучав,
І чорний вітер вогники качав.
І білі ті нарциси на столі,
І келих той, з вином червоним, плоский
Я в світанковій бачила імлі.
Моя рука, закапана вся воском,
Тремтіла від цілунків знов, і знов,
«Радій блаженна!», - десь співала кров!
ЗАГИБЕЛЬ ПРОРОЧИЛА МИЛИМ
Загибель пророчила милим,
І мерли один за однИм.
О, горе мені! Ці могили
Накликані словом моїм.
Як ворони в;ються над бранцем,
Гарячу почуявши кров,
Так дикі пісні на коханців
Моя насилала любов.
З тобою так солодко, мрійно,
Близький, як моє серце, ти.
Дай руку, послухай спокійно.
Тебе заклинаю: піди.
Нехай не дізнаюсь я, де ти,
О, Муза, не клич вже його,
Хай буде живим хоча б дехто,
Кохання не знавший мого.
***
Двадцять перше вже. Ніч. Понеділок.
Обрис Пітера - ніби в імлі.
Склав нероба ж казки для наївних,
Що буває любов на землі.
І від лінощів або з розпуки
Всі повірили, так і жують:
Мед побачень, гірчицю розлуки,
П'ють любовних пісень каламуть.
Таємниця ця - не для будь-кОго,
Та спочине вже тиша на тих...
Я натрапила теж випадково
І з тих пір наче хвора на тиф.
ВСЕ РОЗКРАДЕНО, ВІДДАНО, ПРОДАНО…
Все розкрадено, віддано, продано,
Смерті чорної маше крило,
Все голодною тугою зглодано,
То від чого ж нам стало світлО?
Вдень парфумами віє садовими
Ліс під містом, як чудо з чудес,
Ніч вкрашає сузір'ями нОвими
Глиб прозорих липневих небес, -
І чудове підходить свідомо
До домівок розбитих, брудних...
Хоч нікому воно невідоме,
Та одвічно бажане для всіх.
ВІДІБРАНО ВСЕ – СИЛА І ЛЮБОВ…
Відібрано все: сила, і любов.
В немиле місто кинутеє тіло,
Не радо сонцю. Відчуваю: кров
Вже зовсім у мені похолоділа.
Веселий Музи нрав не пізнаю:
Лиш дивиться і слова не промимрить,
А голову в віночку темнім хилить
Знеможено вона на грудь мою.
І тільки совість зліше з-за дверей
Біснується: якоїсь хоче дані.
Закривши очі, сперечаюсь з ней...
Але нема ні сліз, ні виправдання.
ЛИСТИ ЙОГО ДО МЕНЕ НЕ ПРИЙШЛИ
Листи його до мене не прийшли:
Забув він написати чи поїхав;
Весна, як його срібного трель сміху,
Гойдаються в затоці кораблі.
Листи його до мене не прийшли…
Він був зі мною зовсім ще недавно,
Закоханий, ласкавий був і мій,
Але було це взимку ще, звичайно
Тепер весна, отруйним смутком славна,
Він був зі мною зовсім ще недавно...
Чую: легкий і трепетний смичок,
Як в передсмертнім болю, б'ється, б'ється,
І страшно так, що серце розірветься,
Не допишу я ніжний цей рядок...
РОЗЛУКА
Нам вдалося сяк-так розлучитись
І обридлий вогонь загасити.
Вічний ворог мій, час вже навчитись
Кого-небудь Вам справді любити.
Я-то вільна. Мені все забава, -
Муза буде вночі утішати,
А на ранок припреться знов слава
Брязкальцем коло вуха тріщати.
Вам не варто молитви вже коїти
Озиратись, пійшовши, назад...
Чорний вітер мене заспокоїть,
Веселить золотий листопад.
В подарунок прийму я розлуку,
Забуття прийму, як благодать я.
Та, скажи-но, на хресну цю муку
Ти і іншу посмієш послати?
ІСТОРІЯ ПРО КІШКУ ТА ЇЇ ЧОЛОВІКА
В курній Москві дім старий в два вікна невеличких,
Що побудован в якийсь там ще «-надцятий вік».
Поруч жила з ним сліпучо-чорнявая Кішка.
Кішка, яку дуже-дуже любив Чоловік.
Друзі? Та ні. Кішка просто його помічала -.
Мружилась трішечки, ніби дивилась на світ
Стукало серце... Ах, як її серце мурчало!
Як, під час зустрічі, він шепотів їй: «Привіт»
Друзі? Та ні. Кішка просто йому дозволяла
Гладить себе. На коліна сідала сама.
В парку вона з Чоловіком тим якось гуляла
Він раптом впав. Ну а Кішка зійшла вмить з ума.
Вила сусідка, сирена ... Швидка мчала нишком.
Що ж там творилось тоді у них всіх в голові?
Кішка мовчала. Вона не була його кішкой.
Просто так вийшло, що... то був її Чоловік.
Стала чекать. Не спала, не пила і не їла.
Кротко чекала, що знов у вікні блимне світ.
Просто сиділа. І навіть злегкА посивіла.
Він же повернеться, й тихо шепне їй: «Привіт»
В курній Москві дім старий в два вікна невеличких,
Сім життів мінус. І мінус іще один «вік».
Він усміхнувся: «Мене ти чекала, а, Кішка?»
«Ні, Кішка я... Ти дурний мій, дурний Чоловік».
***
А ти тепер важкий і сумовитий,
Відрікшийся від слави й суєти,
Але для мене непоправно милий,
І чим темніш, зворушливіше ти.
Ти п'єш вино, твої нечисті ночі,
Що наяву, не знаєш, що у сні,
Але зелені болісні так очі, -
Не знайдеш, видно, спокій у вині.
Тільки швидкої смерті серце просить,
Повільність долі клянучи, поглянь.
А вітер західний частіше все приносить
Звук закидів твоїх, твоїх благань.
Хіба до тебе повернутися я смію?
Під блідим небом на землі моїй
Тільки співати я і згадувати вмію,
А ти мене і згадувать не смій.
Так дні ідуть, печалі примножають.
Як же за тебе Господа молить?
Так, ти вгадав: моя любов така є,
Що навіть ти не зміг її убить.
ОСТАННІЙ ВІРШ
Один, наче кимось стривожений грім,
Що з подихом долі вривається в дім,
Сміється, у горлі вирує,
І паморочить, й аплодує.
А інший опівночи в тиші майне,
Крадеться до мене, чи то повз мине,
І з дзеркала дивиться в морок
І щось там бурмоче суворо.
А є і такі: білий день не мине,
Неначе не бачачи майже мене,
Струмують по білім паперу,
Немов з яру чисті джерела.
А ще ось: блукає таємно навкруг -
Не звук і не колір; не колір, не звук, -
Гранується, осторонь в'ється,
А в руки живим не дається.
А цей-но!.. По крапельці випив всю кров,
Як в юності зла та дівчина - любов,
І так, не сказавши ні слова,
Зробився мовчанкою знову.
Жорстокіше я ще не знала біди.
Пішов, і його простяглися сліди
Кудись аж до крайнього краю,
А я вже, без нього... вмираю.
ТВОРЧІСТЬ
Буває так: знемога невідома;
У вухах не замовкає бій часів;
Чи гуркіт десь стихаючого грому.
Невпізнаних чиїхось голосів
Ввижаються чи скарги, чи то стогін,
Таємне коло звузиться навкруг,
Але з безодні пошепків і дзвонів
Встає один, все перемігший звук –
І так вкруг нього непоправно тихо,
Що чути, в лісі як росте трава,
Як з торбою десь по землі йде лихо...
Але ось вже почулися слова
І рим легких сигнальні ці дзвіночки -
Почну я розуміти в тиші тій,
І просто продиктовані рядочки
Лягають в білосніжний зошит мій.
***
Ти не жмакай листа мого, милий,
До кінця його, друже, читай.
Незнайомкою бути набридло
На чужому шляху у твій рай.
Не дивись так, не супся так гнівно,
Я кохана, я все ще твоя.
Не пастушка вже, не королівна,
Не монашка далеко вже я –
У цій сукні буденній я нині,
На підборах, вже стоптаних в прах...
Як колись лиш пекучі обійми,
Той же страх в величезних очах.
Ти не жмакай листа мого, милий,
Про брехню заповітну не плач.
Ти в торбинці його твоїй бідній
Поклади, на саме дно однач...
ТРИ ОСЕНІ
Невиразні усмішки влітку чи взимку,
До їх таємниць хто не звик,
Той спостерігає завжди без помилки
Три осені аж кожен рік.
Найперша - святкове осіннє безладдя
Вчорашньому літу на зло,
Де листя летять, наче зошитів клапті,
І запах димку, наче ладан багаття,
Волого, строкато й світло.
І першими в танці берези ялозять,
Наскрізний вдягли сарафан,
Струсивши потай швидкоплинні ще сльози
Мерщій за сусідський паркан.
Буває й таке - розпочата ледь повість.
Секунда, хвилина - і вмить
Та, друга вже йде, безпристрасна, як совість,
Похмура, як вражий наліт.
Здаються відразу всі блідіше і старше,
І затишок йде у небуть,
І труб золотавих віддалені марші
В пахучім тумані пливуть...
І в хвилях холодних його фіміаму
Висока прихована твердь,
А вітер рвонув, відчинилося - й прямо
Всім вмить зрозуміло: кінчається драма,
Не третя це осінь, а смерть.
ВУГІЛЛЯМ НА БОЦІ НАМІТИВ…
Намітив вугіллям на боці, в кутку,
Місце - отож стріляй,
На волю вже птаха - мою нудьгу
В пустелю нічну випускай.
Любий! Твоя не тремтить рука.
Недовго терпіти мені.
Вилетить птахом моя нудьга,
Стане співати пісні.
Щоб той, хто десь в хаті вікно відкрив,
Дуже спокійно сказав:
«Голос знайомий, бракує слів» -
І очі мерщій сховав.
***
Весело з тобою п'яним –
Нема сенсу в твоїх фразах.
Осінь вивісила рання
Жовті прапори на в'язах.
Ми в облудну цю країну
Забрели і гірко каємось,
Посмішкой навіщо дивно
І застигло посміхаємось?
Ми хотіли муки жалячої
Замість щастя безтурботного...
Не покину я товариша
І безпутного і млостного.