Чи знає хто, чим я і як живу,
Як дихаю, молюсь, ридаю, кличу?
Як горе з болем у моїй душі
Осінніми журавками курличуть?
Мені хтось заздрить, а ще хтось в лице
Жбурляє камінь кпинів і насмішки
За душу, що блукає манівцем,
А не стриба по золотій доріжці.
І заздріть, заздріть, щиро зичу вам,
Бо я не потонула у печалі,
Я розганяю відчаю туман,
Я в душу сонце й райдуги впускаю.
Я кожен ранок, кожен порух, мить
Живу, творю у повну серця силу.
І вже не дам нікому осквернить
Мого, хай і малого дару, крила.
Не я співаю, то моя земля
В мої вуста свою вкладає пісню,
То шелестить зарошена трава,
Лелеки то сурмлять у небі чистім.
То колос вже налитий і тяжкий,
То матері сльоза гірка й пекуча,
То терном понад шляхом простяглись
Печалі доль людських – сумні й болючі.
Тому, хто камінь кине вслід мені,
Тому, хто злом і брудом поливає
Я прошепчу у вечоровій млі,
Як Бог учив: «Я вас благословляю!»
Ольга Соколовська ©