Этель и Лилиан - не для старухи имя.
Этель и Лилиан... Этель и Лилиан...
Летит тот Овод, будто астероид синий,
сквозь дождик киевский, сквозь лондонский туман.
Белёсый небосвод шатает небоскрёбы,
стонадцатый балкон - сама с собою ты.
Нью-Йорка вечера роятся словно пчёлы
над речек трупами, запавших под мосты.
Этель и Лилиан... твой гроб на лифте съедет.
Этель и Лилиан... Назад дороги нет.
Никто, никто, никто! Никто на целом свете.
Быть может некролог... на закутках газет...
Ты кутаешься в плед. Так жаль, что нет камина.
Из Библии упорно шамшит Иоанн.
Внезапно выйдет Овод, преклонит колена:
- Ты узнаёшь меня, Этель и Лилиан?
Я молодость твоя во времени, в пространстве.
Я верный сердца сын, я в шрамах твоих ран. -
Никто, никто, никто! рука вдруг дрогнет, радость.
- Ужели это ты, Этель и Лилиан!? -
Усмешка горькая в губах зажатых плотно.
И этот катафалк в нелондонский туман.
Как молодость моя, малиновые звоны -
Этель и Лилиан... Этель и Лилиан...
Дотик печалі
Етель і Ліліан - им,я не для старої.
Етель і Ліліан... Етель і Ліліан...
Летить той дивний Гедзь, летить, як астероїд,
крізь київські дощі, крізь лондонський туман.
Безбарвна висота хитає хмарочоси,
стонадцятий балкон - колиску самоти.
Нью-йоркські вечори рояться наче оси,
над трупами річок, запалих під мости.
Етель і Ліліан... Труну звезуть на ліфті.
Етель і Ліліан... Ногами уперед.
Ніхто, ніхто, ніхто! Ніхто на цілім світі.
Хіба що некролог ... у закутку газет...
Закуталася в плед. Шкода нема каміна.
Із Біблії шамшить апостол Іоанн.
І раптом ввійде Гедзь. І стане на коліна:
- Ти впізнаєшь мене, Етель і Ліліан?
Я молодість твоя. Я в часі , у просторі.
Я серця твого син, у шрамах твоїх ран. -
Ніхто, ніхто, ніхто!... Тремтить рука на костурі.
- Невже це ти, Етель? Етель і Ліліан?! -
Ця усмішка гірка, закушена до крові.
Цей чорний катафалк в нелондонський туман.
Як молодість моя, як дзвони малинові -
Етель і Ліліан... Етель і Ліліан...