Оригінал:
Стоїть верба у дзеркалі ріки.
Вона мене на березі не бачить.
Пливе туман холодний і липкий.
Від нього роси на калину плачуть.
Бо як же так: природа ожила,
Весна бруньки у листя розгорнула,
Мене ж, малу кровиночку села,
Стара верба на березі забула?
Від хати стежку вкрили спориші,
Де босі ноги тупали по воду.
І, наче в церкві, порожньо в душі -
Нема родини і немає роду...
Думки-гадюки в спогади сичать.
Не плачуть очі. Голос не зітхає.
Лише синичка в схованці куща
Весь час кричить, неначе дорікає.
Ганна Чубач ©
Переклад з української Світлани Груздєвої:
Пригнулась ива к зеркалу реки.
Ко мне знать, безразлична, не иначе.
Плывёт туман и вешает венки…
От них роса калиновая плачет.
Ну, как же так: природа ожила,
Весна и почки в листья развернула.
Меня, кровинку ближнего села,
Седая верба к берегу пригнула...
Тропа от хаты скрыта в спорыше,
Где босиком я топала по воду.
И, словно в храме, холодно в душе:
Семьи-то нет…а, значит, нет и роду…
Гадюки-мысли просочились, ей…
Глаза не плачут. Голос не вздыхает.
Синичка только в зарослях ветвей
Кричит всё время, словно упрекает…
Картинки Ганны Чубач,
коллаж мой