По ринві...
Мов дощик...
Чи сльози змарнілого Бога,
що знову благає не йти до засохлих криниць
миттєвої вдачі...
Життя - невесела дорога
останніх до перших, що марять дарами столиць.
І серце не б'ється, а просто невпинно помпує
розріджену лихом несприйнятих сумнівів кров...
Розгніваний Бог за луною брехні не почує
забутої правди останніх про першу любов...
Грішити думками...
Між рухами плину історій
вдавати, що будеш шукати собі каяття...
Задуманий Бог обережно проявиться в горі
останніх, що знову від перших забрали буття...
Розгорнуте небо торкнеться своїми краями
сполоханих душ, що давно причаїлись в серцях...
І Бог милосердний згадає про усмішку мами...
останню...що перших рятує від срібла в очах...