ТРИ ПРИКЛАДИ
/ Пам'яті моєї учениці Арманової Людмили/
Ці спогади я пишу в Страсний тиждень - найсумніші дні року, але роздуми про життя і смерть, про Бога в серці є набагато вищими за будь-яку релігію.
Хто хоча б раз не задумувався про смерть. "Краще не думати!.." - скажуть багато з вас. Я й не кажу "думати", а "задумуватися іноді"... Всі знають, що цього не минути і уявляють якусь безболісну мить, яка так далеко, що в той момент ми вже будемо достатньо втомленими від цього життя, щоб спокійно сказати світові "прощавай..."
Так от, задумуючись про це, мені приходять на гадку люди, які намагалися до останньої хвилини життя не втратити самовладання. Мова не про героїв, а звичайних людей. Може, тому, слухаючи на чужій мові діагноз лікаря, я, уловивши одне страшненьке словечко, спитала спокійним голосом: "Що... вже?.." Виявилося, що мій стан без належного лікування може тільки спровокувати "це". Півбіди... Кажучи правду, два тижні ходила з важким каменем в грудях, аж доки не трапилася нагода дати волю сльозам і, як це буває часто, прийшло полегшення. Так, теорія і практика, як правило, різні речі...
Катерина
Ми працювали разом в великому санаторно-готельному комплексі і, хоча не були близькими подругами, але приятелювали. В Каті виявили онкозахворювання. Вона згасала на очах: жінка, яку ми бачили завжди, як кажуть, в тілі, червонощокою, перетворювалася на тінь. Катя була досвідченою медсестрою і не мала жодних ілюзій стосовно виздоровлення, але скаржилася на болі тільки дуже близьким людям, крадькома вживала ліки, часто намагалася підтримати якусь веселу розмову і щиро та голосно сміялася. Одного разу вона запросила мене і ще двох подруг на каву в бар нашого готелю. В барі Катя замовила пляшку вина і сказала, що пригощає. Ми запротестували: або платимо разом або відмовляємося - це був час найнижчих зарплат в Україні (хоча, й тепер вони високі тільки в окремих осіб), ми економили на всьому і боялися хвороб, насамперед тому, що ліки, часом, пожирали кілька місячних зарплат. Я з тих, кому більше подобається нюхати, ніж пити, але осушила більше половини бокала за один раз і не відчувала нічого... Наближалося свято, - вже не пам'ятаю яке, пам'ятаю тільки, що Катя запропонувала: "Давайте зберемося десь, посидимо трохи, повеселимося... Давайте!.. Це ЖИТТЯ ТАКЕ КОРОТКЕ!.. - і вона, як могло здатися сторонньому, весело засміялася...
Ганна
Вона була моєю сусідкою. Іноді ми, сусіди, були свідками її імпульсивності, нестриманості і багато дечого, що я не хочу згадувати, бо то було її життя, її нелегкий хрест, що їй судилося нести, як і кожному з нас. Попри все, вона була дуже доброю людиною, завжди допомагала по-сусідськи, якщо хтось того потребував, завжди прибігала радісно вітати мене, коли бачила, що я повернулася додому з моїх безкінечних мандрів. Після аварії в Чорнобилі, Ганна з чоловіком їздили на будівельні роботи в Чорнобильську зону - не дбати про простих людей, то, напевне, в більшій чи меншій мірі, відмінна риса будь-якої влади - чоловік помер кілька років по тому на онко. Тепер захворіла Ганна. Вона нікому не розповідала (що розповідати, коли за обстеження треба віддати всі гроші, а про лікування то вже й мови нема), тільки ходила, як у воду опущена, з зусиллями посміхалася, вітаючись, швидше, за звичкою. Я почала невеликий ремонт вдома, і раніше Ганна завжди бралася за подібну роботу, бо мала великий досвід, але цього разу, знаючи її стан, я не здоважувалася кликати її, та вона сама дізналася і вечором прийшла, щоб запропонувати мені допомогти. Говорила дуже бадьоро і я не могла їй відмовити. Коли ми завершили все, я, знаючи, скільки коштує така робота, подала їй гроші, сердечно дякуючи. Вона, побачивши суму, замахала руками і сказала, що візьме тільки половину. Зі мною важко сперечатися в таких випадках, тому я запихнула гроші їй в кишеню, приправляючи все жартами. Ганна знову присіла на стілець і каже: "А ти знаєш, я працювала недавно у (і вона назвала мені дуже заможну родину) і вони сказали мені, що я дорого прошу, то я їм зробила скидку..." Я змовчала... як правило, в такі хвилини я тихо ненавиджу світ, в якому ми живемо. Далі вона сумно посміхнулася і додала: "Та нічого, ВСЕ МИНАЄТЬСЯ В ЦЬОМУ ЖИТТІ..." І ці слова, що чуєш від людини, приреченої через смертельну хворобу, звучать з набагато глибшим значенням, ніж на перстні Соломона. Через день Ганна пішла в лікарню на обстеження, де підтвердили її діагноз і через кілька тижнів її не стало...
Людмила
Напевне, мало хто з учителів може похвалитися подібним фактом: впродовж тридцяти років після випуску свого першого класу в далекому колгоспному селі на Кіровоградщині, продовжую залишатися на зв'язку з моїми учнями. І справа зовсім не в тому, що ще кілька років по тому я продовжувала бачитися з ними, вже дорослими, бо приїжджали з чоловіком у відпустку до його батьків - моїх колишніх колег по школі... Три роки я намагалася давати їм не тільки знання, але й щиро переймалася їх проблемами, якими вони дуже швидко почали ділитися зі мною. Особливо зблизив нас драматичний гурток, який скоро вийшов за рамки школи і став надбанням всього села. Люда була його учасницею і виділялася глибиною акторської гри. Мені, як вчителеві літератури, не важко було помітити це і на уроках. Її завжди замріяний погляд віддзеркалював емоції, без яких рідко обходяться уроки літератури. Попри те, вона була не надто балакучою, як правило, її слова були короткого підсумовуючого характеру, іноді складалося враження, що вона старша за своїх однокласників. Пригадую, якось я вела дискусію з одним учнем. Хто пам'ятає, в радянській школі це не було надто поширеним явищем і вчителеві краще було не перечити. А для мене будь-яка дискусія з учнемями була не менш важлива, ніж урок. Це завжди чудова нагода демонструвати їм, що будь-яке питання можна вирішувати спокійно, дати можливість висловитися іншому та розкрити свою обізнаність та індивідуальність. Нічого так не свідчить про культурний рівень людини, як її поведінка під час дискусії. Але на цей раз мій опонент не відзначався особливим інтелектом, я викручувалася, як могла, щоб учням хоч якось було цікаво слухати, але розмова вже зайшла в глухий кут і вимагала завершення, та на даний момент я не бачила красивого фіналу і десь всередині вже трохи нервувала. Несподівано Люда повернулася до учня і спокійно сказала: "А тепер закрив рота і сів", - що той миттю і зробив... І це було дуже вчасно. Таких ситуацій пам'ятаю чимало.
Люда писала мені частіше за інших учнів. Її листи були цікаві, а головне, вона ніби завжди знала, що і про кого я хотіла б спитати. Мені прикро було дізнатися, що вона не має можливості отримати вищу освіту, що вийшла заміж і народила дочку, але швидко розлучилася. Настали важкі 90-ті, коли більшості доводилося просто виживати. Від моїх учнів приходили тільки вітальні листівки, як правило, на Новий рік та День учителя... Потім прийшла ера мобільних телефонів і зв'язок знову активізувався. І знову Люда телефонувала частіше за інших, але про себе розповідала мало: продовжує жити в селі, без роботи, двічі на тиждень продає овочі та молоко на базарі і це, звичайно, були копійки... "Та нема що розказувати, знаєте, яке тут життя, і кожен раз гірше... Але живем... Розкажіть щось цікавіше ви..." - часто просила вона. Моє "цікавіше" було достатьньо важке: працювала на двох роботах, не мала жодного вихідного, ночами писала, багато публікувалася, але мені завжди було що розповідати, і маю звичку робити це весело. А от під час останньої розмови з нею, всупереч звичці, розжалілася на свої страшні мігрені, що атакували мене від перевтоми і, бувало, вирубували на цілу добу, а ще частіше, доводилося в такому стані іти на роботу і приховувати з усіх сил свій стан.
- Знаєш, в такі хвилини нічого не хочеться і розумієш, що головне, це здоров'я...
- Так, ГОЛОВНЕ - ЦЕ ЗДОРОВ'Я, - почула я у відповідь і це були її останні слова. Якби ж я знала...
Через короткий час подзвонив мій учень Саша і схвильованим голосом, ковтаючи сльози, повідомив: "Ольга Михайлівна, нашої Люди більше нема... Уявляєте, Люди більше нема..."
Виявляється, в неї було онко, вона скривала це від усіх і терпіла сильний біль, але на лікування потрібні гроші. Звідки вони могли взятися у неї? Тому трималася до останнього, щоб вести господарство, щоб якомога пізніше відкрився цей трагічний момент для її дочки-школярки. Коли вона померла, в хаті знайшли все необхідне, щоб провести її в останню путь, навіть в сараї була домовина, ретельно накрита, щоб не потрапити завчасно на очі дочці...
На щастя, наука, зокрема, медицина, успішно йде вперед, і онкологічні захворювання змушені здавати свої позиції. Попри те, ми не вічні, і задумуватися іноді про це необхідно, щоб цінувати життя, щоб бачити справжні його цінності і достойно завершити свій життєвий шлях.
Кілька років тому я написала цей вірш:
***
Що там смерть! Зазирну їй у вічі, –
Зблисне холодом гостра коса.
Подолаю страхи всі одвічні,
І земна не померкне краса.
Не чіплятимусь з усіх сил я
За цей світ, повний болю і зла.
Нанівець всі звелися зусилля,
Не по тій стежці доля вела.
Не знайдеш в моїм серці, кістлява,
Ні збентеження, ні каяття!
Кажеш, сповниш останню волю?..
Подаруй... ще один день ЖИТТЯ...
http://www.stihi.ru/2011/03/14/2890
ТРИ ПРИМЕРА
/ Памяти моей ученицы Армановой Людмилы/
Эти воспоминания я пишу в Страстную неделю - самые грустные дни года, но размышления о жизни и смерти, о Боге в сердце - это гораздо выше любой религии.
Кто хотя бы раз не задумывался о смерти. "Лучше не думать!.." - скажут многие. Я и не говорю "думать", а "задумываться иногда"... Все знают, что этого не миновать и представляют какое-то безболезненное мгновение, которое так далеко, что в тот момент мы уже будем достаточно усталыми от этой жизни, чтобы спокойно сказать миру "прощай..."
Так вот, задумываясь об этом, мне приходят на ум люди, которые пытались до последней минуты жизни не потерять самообладание. Речь не о героях, а об обычных людях. Может, поэтому, слушая на чужом языке диагноз врача, я, уловив одно страшненькое словцо, спросила спокойным голосом: "Что... уже?.." Оказалось, что мое состояние без должного лечения может только спровоцировать "это". Полбеды... Говоря правду, две недели ходила с тяжелым камнем в груди, пока не представилась возможность дать волю слезам и, как это часто бывает, пришло облегчение. Да, теория и практика, как правило, разные вещи...
Катерина
Мы работали вместе в большом санаторно-гостиничном комплексе и, хотя не были близкими подругами, но общались часто. У Кати обнаружили онко. Она угасала на глазах: женщина, которую мы видели всегда, как говорят, в теле, краснощёкой, превращалась в тень. Катя была опытной медсестрой и не питала никаких иллюзий относительно выздоровления, но жаловалась на боли только очень близким людям, украдкой принимала лекарства и часто пыталась поддержать какую-то веселую беседу, искренне и громко смеясь. Однажды она пригласила меня и еще двух подруг на чашку кофе в бар нашего отеля. В баре Катя заказала бутылку вина и сказала, что угощает. Мы запротестовали: или платим вместе или отказываемся - это было время самых низких зарплат в Украине (хотя, и теперь они высокие только у отдельных лиц), мы экономили на всем и боялись болезней, прежде всего потому, что лекарства иногда пожирали несколько месячных зарплат. Я из тех, кого больше удовлетворяет запах, чем вкус вина, но осушила больше половины бокала за один раз и не почувствовала ничего... Приближался праздник, - уже не помню какой, помню только, что Катя предложила: "Давайте соберемся где-нибудь, посидим немного, повеселимся... Давайте!.. ЖИЗНЬ ТАК КОРОТКА!.." - и она, как могло показаться со стороны, весело засмеялась...
Анна
Она была моей соседкой. Иногда мы, соседи, были свидетелями его импульсивности, несдержанности и много чего, что я не хочу вспоминать, ибо то была её жизнь, её нелегкий крест, который ей суждено было нести, как и каждому из нас. Несмотря на все, она была очень добрым человеком, всегда помогала по-соседски, если кто в том нуждался, всегда прибегала радостно приветствовать меня, когда видела, что я вернулась домой из моих бесконечных странствий. После аварии на Чернобыльской АЭС Анна с мужем ездили на строительные работы в чернобыльскую зону, - не заботиться о простых людях, это, наверное, в большей или меньшей степени, отличительная черта любой власти, - муж умер несколько лет назад на онко. Теперь заболела Анна. Она никому не рассказывала (что рассказывать, когда за обследование надо отдать все деньги, а о лечении уже и речи быть не могло), только ходила, как в воду опущенная, с трудом улыбалась, здороваясь, скорее, по привычке. Я начала небольшой ремонт дома, и раньше Анна всегда бралась за подобную работу, потому что имела большой опыт, но на этот раз, зная её состояние, я не решалась позвать её, но она сама узнала и вечером пришла, чтобы предложить мне помощь. Говорила очень бодро и я не могла ей отказать. Когда мы закончили все, я, зная, сколько стоит такая работа, протянула ей деньги, сердечно благодаря. Она, увидев сумму, стала махать руками и сказала, что возьмет только половину. Со мной трудно спорить в таких случаях, поэтому я запихнула деньги ей в карман, приправляя все шутками. Анна снова присела на стул и говорит: "А ты знаешь, я работала недавно (и она назвала мне очень состоятельную семью) и они сказали мне, что я дорого прошу - я сделала им скидку..." Я промолчала... как правило, в такие минуты я тихо ненавижу мир, в котором мы живем. Далее она грустно улыбнулась и добавила: "Да ладно, ВСЕ ПРОХОДИТ В ЭТОЙ ЖИЗНИ..." И эти слова, которые слышишь от человека, обреченного из-за смертельной болезни, звучат с гораздо более глубоким смыслом, чем на перстне Соломона. Через день Анна пошла в больницу на обследование, где подтвердили её диагноз и через несколько недель её не стало...
Людмила
Наверное, мало кто из учителей может похвастаться подобным фактом: на протяжении тридцати лет после выпуска моего первого класса в далеком колхозном селе на Кировоградщине, продолжаю оставаться на связи с моими учениками. И дело вовсе не в том, что еще несколько лет я продолжала видеться с ними, уже взрослыми, потому что приезжали с мужем в отпуск к его родителям - моим бывшим коллегам по школе... Три года я пыталась давать им не только знания, но и искренне интересовалась их проблемами, которыми они очень быстро начали делиться со мной, пыталась помочь. Очень сблизил нас драматический кружок, который скоро вышел за рамки школы и стал достоянием всего села. Люда была его участницей и выделялась глубиной актерской игры. Мне, как учителю литературы не трудно было заметить это и на уроках. Её всегда задумчивым взгляд отражал эмоции, без которых редко обходятся уроки литературы. Несмотря на это, она была не слишком разговорчивой, как правило, её слова были короткого суммирующего характера, иногда складывалось впечатление, что она старше своих одноклассников. Припоминаю, как-то я вела дискуссию с одним учеником. Кто помнит, в советской школе это не было слишком распространенным явлением и учителю лучше было не перечить. Я считала любую дискуссию с учениками не менее важной, чем урок. Это была прекрасная возможность демонстрировать учащимся, что любой вопрос можно решать спокойно, позволить высказаться другому, раскрыть свою осведомленность и индивидуальность. Ничего так не свидетельствует о культурном уровне человека, как его поведение во время дискуссии. Но на этот раз мой оппонент не отличался особым интеллектом, я выкручивалась, как могла, чтобы ученикам хоть как-то было интересно слушать, разговор уже зашел в тупик и требовала завершения, но на данный момент я не видела красивого финала. Неожиданно Люда повернулась к ученику и спокойно сказала: "А теперь закрыл рот и сел", - что тот сразу же и сделал. И это было очень вовремя. И таких ситуаций вспоминаю немало.
Люда писала мне чаще других учеников. Её письма были интересны, а главное, она будто всегда чувствовала, что и о ком я хотела бы спросить. Мне обидно было знать, что у неё нет возможности получить высшее образование, вышла замуж и родила дочь, но быстро развелась. Наступили тяжелые 90-е, когда большинству приходилось просто выживать. От моих учеников приходили только открытки, как правило, на Новый год и День учителя... Потом пришла эра мобильных телефонов и связь снова активизировался. И снова Люда звонила чаще других, но о себе рассказывала мало: продолжает жить в селе, без работы, дважды в неделю продает овощи и молоко на рынке и это, конечно, были копейки... "И нечего рассказывать, знаете какая здесь жизнь, и каждый раз хуже... Но живем... Расскажите что-нибудь вы, у вас интереснее..." - часто просила она. Моё "интереснее" тоже было достаточно тяжёлым: работала на двух работах, без выходных, ночами писала, публиковалась, но мне всегда было что рассказывать, и делала я это достаточно весело. Но вот во время последнего разговора с ней я, против обыкновения, начала жаловаться на свои страшные мигрени, которые атаковали меня от переутомления и, бывало, вырубали на целые сутки, а еще чаще, приходилось в таком состоянии идти на работу и скрывать изо всех сил свое состояние.
- Знаешь, в такие минуты ничего не хочется и понимаешь, что главное, это здоровье...
- Да, ГЛАВНОЕ - ЭТО ЗДОРОВЬЕ, - услышала я в ответ и это были последние её слова. Если бы я знала...
Вскоре позвонил мой ученик Саша и взволнованным голосом, глотая слезы, сообщил: "Ольга Михайловна, нашей Люды больше нет... Представляете, Люды больше нет..."
Оказывается, у нее было онко, она скрывала это от всех и терпела сильную боль, но на лечение нужны деньги. Откуда они могли взяться у нее? Поэтому держалась до последнего, чтобы вести хозяйство, чтобы как можно позже открылся этот трагический момент для её дочери-школьницы. Когда она умерла, в доме нашли все необходимое, чтобы провести её в последний путь, в сарае был даже гроб, тщательно накрытый, чтобы не попал раньше времени на глаза дочери...
К счастью, наука, в частности, медицина, делает успехи, и онкозаболеваниям приходится отступать, но мы не вечны, и задумываться иногда об этом необходимо, чтобы ценить жизнь, чтобы отличать настоящие ценности и достойно завершить свой жизненный путь.
Несколько лет назад я написала этот стих:
***
http://www.stihi.ru/2011/03/14/2890
Фото: мій клас, Петроострівська с/ш
Люда - крайня справа