Завжди просив тебе: «Кажи, що це потрібно –
плоди зусиль моїх – усі мої вірші».
А ти дивилась в очі. Ти сміялась срібно:
«Мені – потрібен ти, а вірш – пиши... Пиши...»
І я пишу, пишу. І ти усі читаєш.
І вкоротився твій червоний олівець.
Здавалося б, уже ти все про мене знаєш.
Ось-ось твій олівець зведеться нанівець.
А спокою нема і, певно, вже не буде.
Щоразу – сумніваюсь, і смієшся ти.
І, може, не чекати, що там скажуть люди,
а слухати невинність слів твоїх простих...