Ти моя птаха, та неперелітна,
Біла, периста і дуже тендітна,
Барвами вквітчане пірячко твое,
Була ти одна, а тепер нас вже двоє.
Ти моя радість, а чи моє горе.
Поле барвінкове, лагідне море,
Рідні простори...давно чи це було?
Не знала, не відала - небо забула.
Ховала я птаху від зла, від общини,
Вона ж мені була рідніше дитини,
Любила ії, ні на мить не пускала
І птаха моя неперелітна стала.
Коли полетіти їй всеж заманеться
І плаче, і квилить, до болі у серці,
А в небо злетіти вона вже не може -
Тяжкі ії крила, та й птасі не гоже.
Як ти полетиш моя птахо у люди
Мене вже с тобою ніколи не буде.
Зіткнешся в польоті зі злом вітробою -
Одна ти вже будеш, та будеш собою.