..присвячується загиблим у Великій Вітчизняній війні..
У вільному широкому просторі,
Де вітер пісню нам співа,
Стоїть похилина верба...
І кожний день у час ночний
Приходить дід понурий та старий,
Приходить і тихо промовля:
О,вербочко,люба ти моя!
Любив тебе я все життя,
Як любить сокіл синіву..
Мав радість я в житті одну,
Мав радість, а тепер її нема
Такая ж доленька козацькая моя.
Мав радість я, сміятися з тобою,
Вмиватися ранковою росою
І дивитися в синії очі твоі..
О, очі ті дівочі,
Де ж любі ви тепер моі?
Назавжди вас с собою
Забрали люті вороги ,
Прокляті та собачі, люті вороги ,
Роздер би вас на часті,
Якби я був тоді ..
Роздер би, за ваше звірство до людей !
За вбитих та розтріляних дітей !
За нашу рідненьку матінку.. землю .
О, не забути нам ніколи,
Не забути ту зиму,
Кроваву зиму..
Не забути той час,
Коли маленького дитя
Бросили к ногам ворога..
Не забути ту хвилину,
Як воно жалібно так кричало: матінко!
Спаси мене рідненько матінко!
О, прошу.. спаси!
О, це спаси, душу рвало на часті і от жалю
В очах сльози стояли,
Сердця ненавистью палали..
І земля гула, і тремтіла під ногами ..
А голос маленькоі дитинки
Лунав, як світ в морозній тишині ..
І от, і от, як в темноті ,
Блиснув ворог з автоматом в руці ..
І все отраз затихло, все притихло,
Лиш вітер по степу гуляв
І, як дитя тихесенько собі наспівував,
Співав, про вбиту матір на землі,
Про дитя розстріляне.. в крові,
Співав і вив, як звір у полі
Про звірство і лютість проклятих ворогів ..,
Співав, да так, що гнулися берези і тополі
Гули від жаху катів...
І він стояв, і сльози з глаз його текли ,
Слова летіли у поля, степи..
Душа ненавистью палала
І гром гримів, і хмари по небу летіли...
І степи василькові собі шелестіли:
О, доле, долечко моя!
О, чуєш небо! О, Земля!
Де ж в світі правда?
Де ж долечко моя?