Цей дім – притулок смутку і печалі,
І дивної чиєїсь доброти.
Колись у ньому голоси звучали,
А зараз – стоголосся німоти.
Він відтужив і відспівав. Нівроку.
І не одну колиску колихав.
Було… сплило за часовим потоком…
І вікон тінь – порожній кінозал.
Він так чекає нової прем’єри!
Він хоче драм, комедій, мізансцен!
Пустий балкон… Тягучий сум партеру…
І це навряд чи буде «хепі енд».
Та у садку ще зацвітають вишні,
І часом голуб сяде на вікно,
Неначе згадка про оте колишнє,
Усе, чим хтось для чогось жив давно.
Біда. Хати поволі умирають.
Цеглинки душ осипались від сліз.
Чи то від того, що багато знають
І опадають спогадами вниз,
Чи то від того, що когось не стало,
І у вікні погасло все життя…
Від нас закрите істини забрало.
Невідворотні віхи майбуття.
Я розгубила всі свої печалі,
Усі думки, натхнення і слова…
Лишилась тільки пустота. А далі?
А далі новий день, поки жива.
І сумно, сумно з пізньої спокути…
Життя – як тінь, що ходить по краю.
І хочеться проїхати, забути,
А я під цими вікнами стою…