Байдужість знову сипле в рани сіль
І так болюче б’є мене під ребра…
Куди ж подівсь кохання давній хміль,
Що фарбував нам райдугами небо?
Байдужість – камінь прямо на шляху.
Ти не спіткнись, бо підхопить не встигну…
А як купались ми в солодкому гріху
І свідком був один лиш місяць стиглий!
Я нанижу разками чорні дні,
Відсуну вбік два келехи надпиті,
Бо знаю: не співають солов’ї
Спекотним днем у перестиглім житі.
–Втікай, байдужість, – повторю я знов,
Ось-ось вже встане сонце над рікою,
Прийде весна, де царствує любов,
За сірою байдужою зимою