Летять роки немовби ластівки,
що восени у вирій відлітають.
Ми ще міцні, але й не юнаки,
і багатьох вже серед нас немає.
Життя від кожного завжди бере своє,
нам сивини і зморшок добавляє.
Йому ж себе ми без остатку віддаєм,
а іншого життя у нас немає…
Тож, як казав Маестро, – Будем жить!
І хай там що, каміння навіть з неба.
Чи ж варто сльози лити і тужить,
як ще всього зробити стільки треба?!.
Тим більше випити усе це й з’їсти треба!
23.05.2017