Металеві пальці стискають квітку.
Пагін ламається, наче хребет
У людини.
Тендітної жінки, з поглядом ніжно-зелених очей.
Які, колись я бачив, можливо...
У неї навіть було ім’я!
ЇЇ звали Інна чи...
Ліна!
В нас, напевно, могла буть сім'я!
Фотонові очі блищать
Не сльозами —
Вогнями синіми передають біль.
По проводах, від червоної рани —
Того, що лишилось в мені від людини.
"Серце...
Моє серце, Ліно.
Воно ще живе, ще й досі кохає!
Час так повільно для мене плине...
Ти. Дім. Остання війна. Пам’ятаю..."
Це — єдиний зелений куточок землі
На всій знищеній людством планеті.
"Квітка...
Ти була квіткою. Ти..."
Ти і є мій безмежний Всесвіт!
А я – твій робот. Останній. Єдиний.
Сонце вже скоро повинне впасти!
Мене спалить останній вибух,
Та я люблю тебе, чуєш?!
Кохатиму!
До останнього
Шматочку
Пластику...