Ти не лай мене, матуся,
Осінь стала на рундук.
Їй я щиро усміхнуся,
Шаленіє серця стук.
Не карайся, моя мила,
Що завіялась я в ніч…
Золотава веремія,
Тож дарма мене не клич.
Світ осіннього багаття
Загасає дуже бистро…
Убираюсь в модне плаття,
Йду до осені пречиста.
Не на паперть, до кохання…
Шаленіти вже не вік,
Відчуваю: це останнє –
Йде зима вже на поріг.
Поки в осені губилась,
Щоб пройшов кохання хміль,
Холоднечею вже всілась
Сива-сива заметіль.
Тож не лай мене, матуся,
Не карайся, моя мила.
Своїм згадкам усміхнуся,
Бо кохать уже не сила.