***
А уже в моём тереме златоверхом
кровля развалена.
И тучи горят над степью,
и птицы кричат за далями.
Как бежала в степи за летом,
как бежала вместе с ветром,
так на бегу и легла
за ветром в степи ковыла.
А дерево лист уронило,
и сердце...так защемило
в неожиданно ветхом
тереме златоверхом.
И дубу всё лето снится,
не тешит его синица,
коль небо без журавля -
пуста ему и земля.
Ветер гудит тревогой
в кроне его широкой,
ночами эхо в дупле
мечется, как на метле.
Хоть небо синее всклень,
но клонятся ветки всё ниже,
где вечно голодная тень
ходит то дальше, то ближе.
Минуя белые горы,
к лесу Донец да к Дону
свою небесную синь
катит;в закатную пору,
как подожжённый, горит,
и сам, как огня лавина,
пылающим светом ринет.
Петляя меж вязов и верб,
Донец убегает в степь,
и долго степью былинной
бежит он, огненно-синий.
И туча над ним, кровава,
плывёт, словно вражья слава, -
знамением в сон Святослава.
***
А вже в моїм теремі злотоверхім
покрівля розвалена.
І хмари горять над степом,
і птахи кричать віддалено.
Як бігла в степу за літом,
як бігла разом із вітром,
так на бігу і лягла
за вітром в степу ковила.
А дерево лист зронило,
і серце...так зашеміло
у несподівано ветхім
теремі злотоверхім.
І дубові літо сниться,
не тішить його синиця,
у небі без журавля,
як зайве, стирчить гілля.
Вітрами гуде неспокій
у кроні його широкій,
ночами луна в дуплі
метається на мітлі.
Не вабить небесна синь,
і клоняться віти долу,
де вічно голодна тінь
ходить і ходить довкола.
До лісу
повз білі гори
Дінець небесно- прозорий
котить свою блакить,
а в лісі вже через мить,
як підпалений, палахкотить
і сам, як вогню лавина,
палаючим світом плине.
Петляючи, як сліпець,
тікає у степ Дінець
і довго степом осіннім
біжить із вогнем на спині.
І хмара над ним кривава
пливе, як ворожа слава,
як знамення в сон Святослава.