Залиш мене, тягуча бiль
i ви, потвори та химери…
не зможе вітер водевіль
загоїть рану…флібустьєрам
в вітрилах не знайти сліди
їх змило штормом на свiтанку…
блукає сон поміж гряди,
вдягнувши ночі полотнятку.
його цимбали – пісня гір
лікують душі ніжним дзвоном
і пісня та, як медозбір,
і радість в ній, як сонце в гронах…
як свічка, тане серця біль,
як недогарок, мить докуки…
готує небо нам купіль,
щоб змити з нас сліди розпуки…
вже годі, прикрощі вплітать,
судьбі в ту чудо-опояску…
нехай йде геть та нічка-тать,
вона зазнає тут фіаско…
потрапити їй в ланцюги
негайно допоможе вітер…
скасує зібрані борги,
крапки поставить поміж літер…
і впише /начебто/ в скрижаль
ті теплі визнання в коханні…
їх ніби викував коваль,
з промiння сонця, на світанні…
22.06.2017