Отпахла липа в белый цвет облита,
Из чрева лета катится гроза.
Ты ищешь где-то новую орбиту,
Тебе ж об этой я не досказал…
Волна так пахнет яблоком и телом,
По лепесткам опавшим плачет мак…
И не всего с тобой нам дохотелось,
Пойми, прощаться нам нельзя никак…
Ещё смех волглый, слёзы не солёные,
Ещё не гонят в спину годы нас,
Пусть далеко до зимних перезвонов,
Хоть отскрипел давно весенний наст…
Отпахла липа в белый цвет облита,
Дождинка покатилась по плечу.
Ты ищешь лета новую орбиту,
А я, печальный, до сих пор молчу.
Всему свой час в молитве или в требе,
Приходит час цвести и час сгорать…
Темнеет лист на светло-тёмном небе,
И возле неба греется заря…
МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ (1936-2004)
Відпахла липа, білим цвітом злита,
І з літа покотилася гроза.
Ти виглядаєш іншого вже літа,
Тобі ж цього я ще не доказав…
Ще пахне хвиля яблуком і тілом,
І сушить голову за цвітом своїм мак…
Ще нам не все з тобою дохотіло.
Прощатися нам ніяк і ніяк…
Ще сміх наш вогкий, сльози не солоні,
Роки ще нас у спину не женуть,
Нам ще не чуть зимових наших дзвонів,
Хоча й весняних дзвонів вже не чуть…
Відпахла липа, білим цвітом злита,
І покотилася гроза аж до плачу,
Ти виглядаєш іншого вже літа,
А я, печальний, в цьому ще мовчу…
То кожному його в його новій потребі,
То кожному свій час, що неодмін згоря…
Темніє лист на світло-темнім небі,
І біля неба гріється зоря…
1968