В маленькій жінці стільки сили
I невимовного жалю,-
Часом до самої могили
Вона несе своє «люблю».
Бува, що зраджена коханням,
Сгорить, немов під сонцем цвіт.
Крилом опаленим востаннє
Змалює в небесах політ.
Але збере з уламків долю,
Проб'є каміння, мов трава,
I досвід визріє, як в полі
Густа пшениця ярова.
Під серцем виносить дитину,
Розгубленим покаже шлях,
I вже того нема помину,
Що своє серце в мозолях...
Жіноча міць тримає землю
Iз дня у день, із віку в вік
Такої волі і натхнення
Не має жоден чоловік!
Наталі Амар