Ой у квітневому полі дівчина гуляла,
Розпустивши волосся раділа життю
У небі з пташками вона розмовляла,
Не знала, що скоро зустріне біду...
А поруч над річкою парубок красень,
Одиноко блукає по березі сам
І по воді сяйво сонця так грає,
Мов заманює хвилями в свій дурман...
Озирнувшись назад, він побачив дівчину
І так стрімко почав направлятись туди,
Де сяяла нібито синім небом очима,
Туди, де на полі квіти росли...
Підійшовши так близько, наче в дурмані,
Зазирнувши у очі став наче сліпий
У сердце стрілою пронзило кохання
Він з нею рішуче сам заговорив...
Все сталося, як не гадалося так стрімко,
Весь день сплинув у ніч, а потім на зорі,
Зустрілися знову вони в обіймах очима,
Немов повінчалися під зорями вони...
І так непомітно час сплинув і в жалобі,
Руки не хочуть своє щастя відпускать,
Сльози капають дівочі у лодоні,
А парубок шепоче " треба почекать..."
Розімкнулися руки і вітер повіяв, так холодно,
На полі дівчина сидить вся у сльозах,
Проводжає по стежці парубка поглядом
І серцем відчуває, нема що чекать...
Час все спливає, день відлітає, все марно,
Слова кохання відлетіли в далечінь,
Чекає на полі дівчина, як примара,
Пташки літають сумні і беріг пустий...
Ось знову засяяло сонце на небі,
Пташки знову щебечуть пісні свої,
Дівчина сидить у полі квітневім,
Віночок плите дитині своїй...
А поруч над річкою парубок красень,
За руки тримає дружину і дитя,
Назад озирається, но не впізнає,
Той миті щастя, що пішло з життя...
Ой у квітневому полі дівчина гуляла,
Заплетені коси і сльози на очах
У небі з пташками вона розмовляла
Винивши себе в своїх бідах..