Думи за преводната книга на Любов Цай
«Петя Дубарова. Там някъде...Сто стихотворения»
Елица Дубарова
Настоящото издание се оказва първото легитимно преводно издание на Петя Дубарова в Украйна. Легитимно и валидно е именно пред мен като литератор и човек, свързан всеобхватно с Петя. Знам, че Люба Цай работи всеотдайно и с много любов по преводите, за което дължа благодарност и изразявам радостта си от успешния край на този творчески процес.
Всъщност не познавах Люба, преди тя да се свърже с мен, за да поиска разрешението ми да преведе и издаде творчеството на Петя Дубарова в Украйна. По-късно разбрах, че Люба е със смесен българо-руски произход, математик по образование и творец по призвание. Този интересен синтез в живота и цялостната жизнена деятелност на Любов Цай, като творец и човек, е респектиращ. За мен беше важно да усетя именно човека Любов (като нагласа, като менталност, като търсене), за да съм сигурна, че творчеството на Петя ще получи не просто адекватен и добре направен езиков превод в Украйна, а ще бъде дълбоко почувствано, преживяно и пресъздадено с любов. След всички обменени писма с Люба Цай сега вече мога изцяло да се съглася с думите на писателя и художника Свиридов, казани за Люба: «Самооценката, нравственият императив на Любов Цай не се установява само на поетическата вълна. Тя се вълнува искрено от деятелното начало в човека…поетесата – преводач малко се интересува от едни или други формални лъжливи приоритети както в пезията, така и в живота. Не във външното, а във вътрешното е деятелната същност на преводаческата практика на Цай… Изглежда, че трансперсоналната близост към различни национални архетипи дават на преводачката допълнителни сили за безкористен подвиг в широкото поле на духовната дейност, в полето, в чиито плодотворни пластове все още са живи корените на възвишената поезия и в които все още кипят живителните сокове на Христо Ботев, Иван Вазов, Гео Милев, Христо Смирненски, Никола Вапцаров…»
За мен е радост да допълня реда, формиран от имената на най-големите български поети, с името на Петя Дубарова. А още по-голяма е радостта ми да видя, че човек като Любов Цай, очевидно достоен носител на името си, се зае и осъществи този творчески подвиг — да преведе поезията на Петя Дубарова в Украйна.
Изданието, което са подготвили Люба и художникът Витали Свиридов, е нежно и наистина промислено с любов. Радвам се, че освен поетическо възприемане чрез преводите на Люба, Петя Дубарова има и художествено възприемане чрез портретите на Свиридов, които издават присъщата на Петя драматичност (в погледа и очите, в косите, развяни небрежно, в сините отблясъци на заден фон…).
Това, което трябва да кажа за самата Петя Дубарова, за да бъде нейната рецепция в Украйна пълноценна, е, че независимо от времето, в което най-младата българска поетеса живее и твори, тя е свързана чрез творчеството и живота си много повече с Романтизма и романтическия тип нагласа, отколкото със своето време – 60-те и 70-те години на 20 век. Имам предвид, че животът на Петя в България минава под тежкия знак на системата, наречена социализъм, а Петя така и не успява да се примири с всички негови (на социализма) репресивни процедури и потиснически практики, които особено силно се проектираха в сферата на образованието, в училището. Училището в България от времето на Петя е повече институция за «надзор и наказание», отколкото институция за образование и възпитание. Позволявам си да нарека дисциплиниращите процедури на социализма репресивни, защото той се прицелваше именно във вътрешния свят на човека, не допускайки въображението на твореца да гради друг, нов свят, алтернативен на обективния. Поетически визии, които отпращат към нещо различно от възхвалата на системата и нейните адепти (партийните вождове), се заклеймяваха като реакционни и потенциално анархични, бунтовни. А Петя с цялата своя откровеност и поетическа дълбина успя да изгради именно такъв нов свят – изпълнен с огнени цветове, с жар, с лято, с море, с природа, с всичко, което придава на творчеството живот, свобода и смисъл. Вън от този неин вътрешен, творчески и истински свят, е светът на лъжата, на вината, на смъртта, светът, в който самата Петя е била принудена да живее.
Когато човек потъне в поезията на Петя Дубарова, може наистина да се изуми от яркия контраст на образните проекции, градени с типично романтичен маниер, като трагично преживявани опозиции: (Ще дам като пример само стихотворението «Изповед»): «Но някой път// така ми се приисква да избягам // от всички тези думи и числа, // и вятър на гърба ми длан да слага,// да тичам с автобусни колела. // Тогава аз забравям за урока // и моите разтворени очи// се пълнят мигом с хиляди посоки…// Класът урока слуша и мълчи.// В такива часове аз тихо бликам// най-искрените свои стихове,// но чуя ли, че името ми викат,// ги скривам като малки грехове // в очите си. Как хубаво, горещо // е с тяхната червена светлина! // Но днеска – след родителската среща // те всички се превръщат във вина».
Романтическа при Петя е цялата й мисловна нагласа, цялата поетологическа същност, за която природата, цветните вселени, въображението, мечтата, поезията са най-висши ценности, обрамчени с ореола на свещената тайна.
Защо тайна? Образът на тайната се явява в творчеството на Петя още в първите й стихотворения и завършва своето проявление в мистично отворения последен стих, оставен предсмъртно от Петя «...зад стените на голямата къща – тайна». Тайната е едновременно вътрешният свят на твореца и неговата изключителна свобода, тайната е великото знание, достъпно само за посветени, тайната винаги е обрамчена от мистически ореол. И именно такава мистика – не езотерично, а екзистенциално разбирана като самотност и самота, носи в себе си Петя: «Нозете ми се сплитат изранени // от тежката подкова на страха. // Студено е! и няма никой с мене. // Ще стигна ли? Ще стигна ли върха?»
Озареният от светлина свят на Петя е неин личен, дълбоко преживяван като откровение свят, който, подобно на света в романтическите визии, е отвъден и невидим за другите: «Там някъде в облаци, в луди лози, // от мигли запазили дъх на сълзи, // от морския дом на соления рак, // от някакъв стар, омагьосан син бряг…»
Не липсва в поезията на Петя Дубарова и дълбока екологична и социална рефлексия за природата и нейното бавно умиране, причинявано от дейността на човека – например в стихотворението «Убийство», стихотворението «Благородство» и др. Тоест цялото постигнато проникновение за живота и света в творчеството на Петя Дубарова е от екзистенциално-социален порядък, тъй като разкрива истината за пълната несводимост на субективно и обективно преживяване, на вътрешен свят и външна принуда.
Както стана ясно, времето, в което живее и твори Петя, не позволява едно дете да преживее свободата и радостта на своето детство и юношество. Тайната на Петя е мистическа по своята същност, защото е отправена към търсенето на нови, по-светли и истински светове, там, където «лятото със своите оксижени да дава пулс на синята ми песен».
С цялото си творческа и житейска позиция, радикално заявена в жеста на самоубийството, Петя Дубарова формира и внушава уникален, различен усет за автентично и свободно живеене. Картините, изваяни с поетическата лекота на перото, нямат потребителска стойност, а дълбоко психическа, емоционална, екзистенциална. Такова творчество съживява у читателя древни способности за емпатия и всеразбиране на света, съживява изконната любов на човека към природата и всичко, което го обгражда.
В унисон отново с думите на Свиридов, бих повторила, че в «…периода на глобални размествания на нравствените приоритети, на планетарно-космическия разлом в епохата на промените, може би единственото, което ще спаси човечеството от деградация и гибел, е жертвената любов…»
Аз бих допълнила, че спасението е и в любовта към изкуството, към поезията и изпълним ли се с тази любов (заедно с преводите на Любов Цай), може би ще се осъществи пророчеството на Петя в нейното стихотворение «Поезия»:
…
Да, ние ще следваме твоя величествен ход.
През много кресливи тълпи ще минаваш спокойна.
С човешкия ритъм на твоя безсмъртен живот
ще бият сърцата на много, за теб недостойни.
Но силен, как силен е твоят магиен замах,
с който отреждаш ни своята светла стихия,
как рухват пред тебе лъжата, човешкият страх.
И нищо, че в святата тайна на своята магия
заклела си някого тайно от всичките нас.
Пак черпим от твоята сила безмерно щастливи,
защото си жива не в някой и нечие Аз.
Ти в цялата същност на нашето време си жива!
22.04.2017 г.
Бургас
***
Слово про перекладну книжку Любові Цай
«Петя Дубарова. Десь там. Сто поезій»
Елиця Дубарова,
вчений-філолог (університет «Проф.д-р Асен Златаров», м.Бургас), сестра Петі Дубарової, головний розпорядник музею «Петя Дубарова»
Ця книжка стала першим легітимним перекладним виданням Петі Дубарової в Україні. Легітимним і дійсним воно є й для мене як літератора і людини, що всеосяжно пов’язана з Петею. Знаю, що Люба Цай самовіддано і з великою любов’ю працювала над перекладами, за що мушу їй подякувати і висловити радість з приводу успішного завершення цього творчого процесу.
Власне я не була знайома з Любою до того часу, як вона сконтактувалася зі мною, щоб спитати мого дозволу перекласти і видати збірку поезій Петі Дубарової в Україні. Згодом я зрозуміла, що Люба — етнічна болгарка, математик за фахом і творець за покликанням. Такий цікавий синтез в житті і цілісній життєвій діяльності Любові Цай, як творця і людини, заслуговує на повагу. Для мене було важливо відчути Любов як людину (її спрямованість, ментальність, обізнаність), аби мати певність, що творчість Петі отримає не тільки адекватний і старанно виконаний мовний переклад в Україні, а ще й буде глибоко відчута, усвідомлена і відтворена з любов’ю. Після обміну листами з Любою Цай тепер я можу цілком погодитися із тим, що про неї сказав письменник і художник Свиридов: «Самооцінка, моральний імператив Любові Цай не налаштований лише на поетичну хвилю. Вона насамперед переймається засадничими принципами в людині…, поетесу-перекладачку меншою мірою цікавлять ті чи інші формальні, оманливі пріорітети як в поезії, так і в житті. Не у зовнішньому, а у внутрішньому полягає дійсна сутність перекладацької практики Цай... Здається, що трансперсональна близькість до різних національних архетипів дають перекладачці додаткових сил для безкорисливого подвигу на широкому полі духовної діяльності, полі, в чиїх плодородних пластах все ще живі корені величної поезії і в яких все ще киплять живі соки творчості Христо Ботева, Івана Вазова, Гео Милева, Христо Смирненськи, Николи Вапцарова…»
Для мене є великою радістю продовжити цей ряд, сформований з імен найвидатніших болгарських поетів, додаванням до нього імені Петі Дубарової. А ще з більшою радістю зазначу, що така людина, як Любов Цай, вочевидь достойний носій такого імені, узялася і здійснила цей творчий подвиг — переклала поезію Петі Дубарової в Україні.
Видання, що його підготували Люба і художник Виталий Свиридов, ніжне і направду просякнуте любов’ю. Тішуся, що окрім поетичного сприйняття через переклади Люби, Петя Дубарова має ще й художнє втілення у портретах Свиридова, які виявляють притаманну Петі драматичність (в погляді очей, в недбало развіяному волоссі, в блакитних одблисках на задньому фоні...)
Ось що я мушу сказати про саму Петю Дубарову, щоб її рецепція в Україні була повноцінною: незалежно від часу, в якому наймолодша болгарська поетка жила і творила, вона пов’язана своєю творчістю і життям більшою мірою з романтизмом і романтичною спрямованістю, характерною для свого часу — 60-х 70-х років 20 століття. Маю думку, що життя Петі в Болгарії проходило під важким знаком системи, нареченої соціалізмом, а Петя так і не встигла змиритися з усіма його (соціалізму) репресивними процедурами и практиками утискання, які з особливою силою продукувалися у сфері освіти і виховання, в школі. Школа в Болгарії часів Петі скоріш була інституцією «нагляду і покарання», ніж інституцією освіти і виховання. Дозволю собі назвати дисциплінуючі процедури соціализму репресивними, адже він був націлений саме на внутрішній світ людини, не допускаючи уяві творця вибудовувати інший, новий світ, альтернативний об’єктивному. Поетичні візії, що відсилали до чогось, відмінного від величання системи та її адептів (партійних вождів), таврувалися як реакційні і потенційно анархічні, бунтарські. А Петя своєю цілою одкровенністю і поетичною глибиною встигла створити саме такий новий світ – сповнений вогненними фарбами, жаром, літом, морем, природою, усім тим, що надавало творчості життя, свободи і змісту. Поза її внутрішнім, творчим, справжнім світом був світ обману, вини, смерті, світ, в якому сама Петя змушена була жити.
Поринувши у поезію Петі Дубарової, можна направду здивуватися яскравому контрасту образних проекцій, побудованих на типово романтичний манер, як трагічно прожиті опозиції (наведу приклад тільки з вірша «Сповідь»): «Іноді ж бува // втекла б кудись далеко, в далі сині,// від місця, де і слів, і цифр чота, // щоб вітер бив долонею по спині, // і бігла я прудкіше за авта. // Тоді я про уроки забуваю, // в моїх очах розплющених умить // спливають тисячі доріг без краю... // Урок трива, клас слуха і мовчить. // В такі хвилини мріяння святого // із серця вірші линуть, як птахи, // тоді навкруг не чую я нічого, // ховаю їх, немов свої гріхи // в очах. І так приємно до нестями // від шалу їх жаркої світлини! // І нині, в день побачення з батьками, // вони стають утіленням вини».
Романтичною була і вся її творча, розумова діяльність, ціла поетологічна сутність, за якою природа, кольорові всесвіти/вселені, уява, мрія, поезія є найвищими цінностями, оповитими ореолом свещеної таїни.
Чому таїна? Образ таїни з’являється в творчості Петі ще в перших її віршах і завершує свій прояв у містично відкритому останньому вірші, залишеному в предсмертній записці Петі: «...за стінами великого дому – тайна». Таїна є водночас і внутрішнім світом творця, і його винятковою свободою, таїна — це велике знання, доступне лише посвяченим, таїна завжди облямована містичним ореолом. І саме таку містику – не езотерично, а екзистенційно відчутну як самотність і одину, носила в собі Петя: «Мені несила, зраненій жорстоко, // нести підків тортуру навісну. // Як холодно мені! Як одиноко! // Чи встигну? Чи вершини досягну?»
Овіяний сяєвом світ Петі — це суто її особистий світ, глибоко відчутий як одкровення; подібний до світу в романтичних візіях, він є потойбічний і невидимий для інших: «Десь там, серед хмар, де шалена лоза, // де в схованці вій збереглася сльоза, // від нірки, де рак собі захист знайшов, // від дивного синього берега знов...»
В поезії Петі Дубарової багато глибокої екологичної і соціальної рефлексії щодо природи і її поступового умирання, спричиненого діяльністю людини — наприклад, в поезіях «Убивство», «Благородство» та ін. Досягнуте проникнення у життя і навколишній світ у творчості Петі Дубарової — від екзистенційно-соціального устрою, і воно разкриває істинну невідповідність суб’єктивного і об’єктивного відчуття, внутрішнього світу і зовнішньої принуки.
Зрозуміло, що час, у якому жила і творила Петя, не дозволяв юній особистості, ба більше дитині, відчути свободу і радість свого дитинства і юнацтва. Таїна Петі містична за своєю суттю, бо націлена на пошук нових, світліших і істинських світів, тих, де «живця і кисню додало б чимало
йому й пісням блакитним літо спритне».
В цілому ж творча і життєва позиція поетки радикально заявлена нею в останньому предсмертному посланні — Петя Дубарова формує і надихає на унікальне, особисте відчування автентичного і вільного життя. Картини, створені з поетичною легкістю пера, не мають споживацької вартості, вони глибоко психологічні, емоційні, екзістенційні. Така творчість живить в читачеві давню здібність до емпатії і всерозуміння світу, живить відвічну любов до природи і всього, що оточує людину.
І знов в унісон із словами Свиридова, я б повторила, що в «…часину глобальних змін моральних приоритетів, планетарно-космічного розлому епох, може, єдине з того, що здатне врятувати людство від деградації і загибелі, є жертовна любов...»
Додам, що порятунок є і в любові до мистецтва, поезії — і якщо наповнимо ми себе тою любов’ю (разом з перекладачкою Любою Цай), може, тоді здійсниться пророцтво Петі в її вірші «Поезія»:
…
Ми йтимемо завжди услід за тобою, між тим
ти голову гордо нестимеш крізь юрби шумливі.
Звучатимуть поряд із пульсом безсмертним твоїм
серця багатьох — навіть тих, що невірні й злосливі.
Проте скільки величі й сили ти маєш в словах,
від того ти нам наділяєш стихії своєї.
Під взором твоїм гине лжа і огидливий страх.
Є магія в тебе, і хай мимоволі від неї
хоч хтось, вчарувавшись тобою, щасливий, сія.
До світлих джерел твоїх линемо знову жадливо,
тому що живеш не в якомусь окремому я.
Ти — часу прикмета, ти — сутність речей незрадлива.
22.04.2017 р.
Бургас