Валентина Ментуз
http://www.stihi.ru/2016/08/02/6592
Мені мати в дорогу скибку хліба давала, ще й казала при цьому: «Не пручайся, бери!»
А коли я питала: «Для чого?»- казала: «Він тебе збереже від утоми й біди.
Простий цей хліб, не Великодний, не булка біла, і не коровай,
в дорозі він ніколи не зашкодить. Куди б не йша, про це не забувай!»
При переїздах дальніх, на вокзалах, де хвилею потік людський тече,
я із кишені хлібець той виймала, й завжди рад1ла– він у мене є!
А хтось в цей час сидів у ресторані, і їв там сало, ковбасу, а то й балик.
Я «дякую» завжди казала мамі: не по карману був мені той шик.
Був хліб завжди у хаті у пошані, під білим рушником, як свято, на столі.
Без хліба навіть гостем гість не стане… І голоду не знали ми тоді.
А ще до хліба та шматочок сала, яєчня з печі, глечик молока…
І присмаків найкращих душенька не знала, хіба що на Святвечір – ковбаса.
Пройшли роки… Тепер, скрививши носа, (коли в дорогу дітям хліб даю): «Кому?!
Усюди, завжди, скільки не попросиш, все подадуть – дай тільки грошей тьму!»
Старіємо. В минуле зазираєм. Я все частіше тихо гомоню:
Як добре, що ми голоду не знаєм… Біда, що ХЛІБУ втратили ціну!»
Липень 2017р.