Коли вранцi прокинусь—подумаю «Хто ти i де?»,
Заварю собi склянку пахучої чорної кави.
За вiкном тихо дощик по вулицях мiста iде
I вмивається свiт-i будiвлi , i квiти, i трави.
Буду думать про тебе i навстiж вiдчиню вiкно,
До кiмнати ввiрветься озонова свiжостi хвиля,
Ще подумаю- «Неба неначе прорвалось сукно,
I так жалiбно, жалiбно рейки пiд потягом квилять.
Тихий дощ за вiкном, тобi мабуть у справах iти,
«Парасольку вiзьми»- вслiд у думцi тобi прогукаю,
I у тому дощi, загорнувшись у плащ самоти,
Серед тисячi тисяч ти єдину мене вiдшукаєш.