Ще не віддав світанок свої роси.
Чи може спомин - надто річ проста?
А в пам"яті моїй - дівочі коси
і мною ті ціловані вуста.
Хіба ж тепер те все забути личить
і поклонитись тій-таки весні.
А в пам"яті моїй - твоє обличчя
та ще весняні загадкові сни.
Чому все так? Чому тепер в останнє,
чи може те привиділось мені -
і та пожежа, і палке прощання
там восени? Чи може навесні?
Усе змішалось з жовтим палим листям.
Воно, як завше, ластиться до ніг.
Та мною те обіцяне намисто
тобі, тепер чужій, щасливій жінці
хотів подарувати. Та не встиг.
Пробач.