Сонным маревом укрылись
Глазки росные в лугах.
Звезды чудно засветились –
Смотрят в пруд издалека.
…Запах гари, дым резвится,
Мглой окутаны дубы.
Бой идёт, атака длится,
Стелет новые клубы.
Серебрится под луною
Гладь забытого пруда,
И как будто ведьмы воют,
Оглашая эхом даль.
Вдруг сверкнули злые очи,
Резанув завесу тьмы,
Разодрав туман на клочья,
Сея серые дымы.
…И от звонкого от смеха
Покачнулась ночи муть.
Нежить вышла на потеху,
Не заставши лиха жуть.
Стайкой странною пугливой
Разбрелась по берегам.
И волос зелёных ливень
Расплескался по ногам.
И поднялся дикий хохот,
Звук скулящий, резкий крик.
От него живому плохо –
Камнем стал в траве кулик.
Лишь, гостям незваным рада,
Загудела в камышах
Выпь… И месяц в небе падал,
Белизной своей страша –
Словно кость, дождём омытый…
Спите, кто ещё не спит!
Неужели вы не сыты,
Кубок счастья не испит?
Губит град хрустальных крошек
Одичавших без любви,
Словно время – острый ножик,
Весь измазанный в крови, –
Зачерствевших душ буханки
Нарезает на бруски.
И лежат в пыли останки
Грёз и помыслов людских…
— Ой, девчата, красна рута –
Кого хочешь ворожи!
… Грянул гром – не гром как будто,
Пой, земля, и пруд дрожи,
Как осиновый листочек!
Что за птицы в темноте?
Всё пылает и грохочет,
Сыплет гарью по воде.
Жарко вспыхнув, на Купалу
Разгорается беда.
— На подружку больше стало,
Эй, веди её сюда!
Её тело белолице –
Там висит, на журавле.
Повели её топиться,
Повязать её велев.
В глубь колодца опустили –
Знать бы, в чём её вина?
Еле дух мы ухватили.
Вон, несчастна и бледна,
На холме сидит полночи –
Не поймёт откуда что.
Не горят, опухли очи,
Тихий сдавливает стон.
Чу, очнулась, всё в порядке!
Когти выросли, клыки,
Как морковь на летней грядке.
Ну – пропали мужики!
Не найдёт теперь покоя,
Коли жив ещё палач.
Трудно справиться с тоскою…
Ну-ка, мавки, – в танец, вскачь!
Поднялись и полетели.
Кто привык, кто не привык –
Что грустить о бренном теле?
Выпь мычит, как старый бык!
…Вдруг одна остановилась:
— Ой, смотрите, кто лежит!
Чей красавец?
Опустилась:
– Охмурю!
Будить спешит.
— Я сейчас дурмана-зелья
На уста ему налью.
То-то будет нам веселье!
Я уже его люблю!
Доведём тотчас до свадьбы! –
Писк, шипение змеи…
Им, русалкам, лишь играть бы,
Ишь, занятие нашли!
Не один без сожаленья
Ими сгублен, страстью полн.
И под праздничное пенье
Унесён в погибель волн.
— Ну-ка, девоньки, под ручки
Поднимайте, слишком пьян! –
Верховодка мавок учит,
Блеск в глазах её багрян.
— Скоро примет нас водица!
…Лишь подняли, хором: – Ах!
Их красавец – мертволицый.
Обуял русалок страх.
Весь растерзан, искалечен,
Грудь разодрана – беда!
Сердце выпало, и печень,
Очи смотрят в никуда.
Не узнать им его имя,
Смерть взяла его в мужья.
Не русалкин, не любимый,
Нет в воде ему житья.
Он убит недавним взрывом.
Зло не в силах побороть,
Распростёрся сиротливо,
Растеряв и дух, и плоть…
Смолк весёлый щебет девок.
Пусть сердешный спит дружок.
Кто посмел такое сделать,
Тот и нечисти страшён.
Сбиты с толку, отступили,
Побелев, как полотно.
Только выпи всё вопили,
Да парнишке всё одно…
Человечество слепило
Этот ужас из беды.
…Время шло. Затянут илом
Пруд, не видно и воды.
В новый дом ушли русалки,
От жестокости людской.
И теперь играют в салки
Над спокойною рекой.
Где ни взрывов, ни гуденья
Птиц стальных над головой.
Золотистого цветенья
Рута пляшет над травой.
Где покоем воздух дышит,
Скачет парень на гнедом,
Пара аистов на крыше
Вьют огромное гнездо.
Перевод с украинского
ЯНА МАХОНЯ (Сумы) поэтесса, основатель молодёжного литературного театра, участница и победительница всеукраинских и областных литературных конкурсов
Русалчина Балада
Тихим маревом вкривались
Росяні очиці трав,
Зорі дивно посміхались,
Видивляючись на став
По землі котились м’яко
Теплі димчасті клуби
(Мряка то, чи слід атаки),
Огортаючи дуби.
Зблиснув зло, як погляд відьми,
Ставковий сріблястий лан,
Різонув завісу пітьми,
Продираючи туман.
Голосним дівочим сміхом
Похитнулась ночі муть.
Розминувшись в часі з лихом,
Вийшла з ставу Каламуть.
Зграйка дивна, полохлива
Неживих блідих створінь,
Розлилась зелена злива -
Кіс сплетених густа тінь.
Регіт знявся понад ставом,
Скавуління, гострий крик,
Наполоханий кошмаром,
Скам’янів в кущах кулик.
Лиш бугай, зрадівши гостям,
В очеретах загудів.
Мов обмиті дощем кості,
Місяць в небі мерехтів.
Бірюзою спалахнули
Гострі крихти кришталю.
Спіть усі, хто не поснули,
Спіть усі, кого люблю!
Без кохання здичавілі,
Ненажерливі до втіх,
Тілом з часом зачерствілі,
Полонянки душ своїх.
-Ой, дівчата, красна рута,
Ясний папороті цвіт!
Знову грім над ставом чути,
В небі дивних птахів літ.
Знов земля дрижала всюди,
Як осики дрібний лист.
- Батько наш казав, що люди
Зводять в пекло довгий міст.
Що село вогнем палало,
Диму місця не було.
Як багаття на Купало,
І свистіло, і гуло!
- І нова тепер сестриця
Он, на пагорбі сидить,
Її тіло білолице
Там, на журавлі, висить.
Прив’язали, опустили в глиб
Криничої води,
Ледве дух її вхопили,
Привели до нас сюди.
Бідолашна… Ще не звикла,
Очі бряклі, не горять.
Нагострила кігті, ікла-
Вийшла ката виглядать.
Й нумо мавки танцювати
Під гудіння бугая,
Пагорб м’яко колихати,
Як в колисці немовля.
Здійнялися, полетіли,
Сколихнувши верб танок.
Зупинились:
-Ой, дивіться!
Чий це красень спочива?
Як то треба веселиться:
Замість помосту – трава!
-Зараз я дурману- зілля
У вуста його ввіллю,
І гулятимем весілля,
Та я вже його люблю!
Регіт, писк, мов змій шипіння
Мавки забавку знайшли.
Не одного без жаління,
Стерви, з розуму звели.
-Підіймайся, ой, п’янице!
Попід руки волочіть!
-Зараз прийме нас водиця!-
Найзавзятіша кричить.
Підвели, а красень… мертвий.
Жах скував напівлюдей.
Понівечений, роздертий,
Серце випало з грудей.
Прірва тіло уквітчала,
Очі зорять в нікуди.
З смертю хлопця обвінчала
У бою рука біди.
Не русалчин… Не коханий…
Розірвало душу й плоть,
З-під землі і з неба гнаний,
І безсилий зло збороть.
Розірвало на частини
Долю вибухова міць.
З синім поглядом дитини
Розпростерся горілиць.
Змовк веселий щебіт мавок.
Сполотніли дужче вмить.
Стихли ігрища русалок-
Хай сердега ясний спить.
Любий, милий, юний хлопче,
Хто посмів таке зробить?
Кат твій далі землю топче,
Цвіт знівечений лежить.
Відступила нечисть тихо,
З пантелику збита всім,
Що ліпило людство злиха,
Жаху, створеного ним.
Чи давно було це з нами…
Кропивою став поріс.
Де село було з ланами,
Підроста дубовий ліс.
Мавки звідти перебрались
До нових хоромів жить,
Там, де люди не збирались
Пекло в селах ворушить.
Де жорстокість не схиляє
Їхні голови в страху.
Вітер де жита хитає,
І лелеки на даху.