Як тяжко часом буває,
Волочити камінь по грудям.
Я знаю – цей стан вбиває,
Він непритаманний людям.
Вітри, що у полі свищуть,
Змітають мої шляхи.
Поета життя це нищить,
А все ж від його руки.
Як часто рожевий світанок,
Пихає у день надію.
Він має багато коханок,
А я від єдиної млію.
Як птаха з чарівного гаю,
Кохання у серці точить,
Про тебе в рядках співаю
І думкою завжди хочу…
Торкати своїми пальцями,
Твоїх невинних плечей.
І пити солодку ніжність,
Що лине з твоїх очей.
Вітри хай у полі свищуть,
Здіймаючись знову і знов.
Поета життя це нищить.
Рятує його любов...
_____________________
© R. Tserkovnyy, 2017