Кожного дня, все важче і важче,
Здіймається сонце цієї країни.
Тут соромно жити, майбутнє пропаще,
Нікому не винної в світі дитини.
Що ми лишаємо? Невпевнений послід?
Зав’язаних ніг, від кайданів життя?
Ти! Дзеркало правди, найліпший дослід –
Малого, крихкого серцебиття.
Пробач, дитино, за те, що ти зростаєш
Серед свавілля, що купається в брехні.
Дитинство – щастя. Та я впевнений, не знаєш,
Яким багатством ллються наші дні.
Колись, іще не так давно, подвір’я грало цвітом,
Із всіх кутків лунав той безтурботний сміх.
А зараз що? Став рідний двір лиш штучним світом.
Хтось, все ж, зберіг те щастя, та багато, хто не зміг.
Той віртуальний жах – халепа над суспільством.
Навчився розмовляти – все одно німий.
Хтось на пустих думках збагачується дійством.
В тобі бурлила кров? Чому ж твій син блідий?
Чому ж, коли мене возила мати у дитинстві,
Розказувала світ, від правди до гачка.
Тепер колиска, сигарета, тихе вбивство…
І не питай, чому ж така бліда твоя дочка.
Зростай, дитино, я й країна просим!
М’яка твоя дорога і для нас – трава.
І не завжди, де сказано роззутись, ходить босим,
Там, де душа тримає спокій, там ти і права.
Ти – наша гордість, наша правда, наші ліки.
А ми лишаєм лиш ланцюг невдач:
Все менше тих лісів, брудне повітря, ріки.
І від лиця нестерпних, я кажу пробач!
А все для чого? Для шматка нікчемного паперу?
Який ніколи не замінить це життя.
Давно вже час зачати нову еру,
Вже довго так країна просить відкриття.
Нехай бо ми, існуєм тут, як напівмертві,
Та за дітей прощення вже нема.
Ми нація, народ, ми дуже вперті.
Якщо війна, то буде вам війна.
Я тут живу! Я хочу бачити дитину в щасті.
Я хочу бачити її усміхнені вуста.
Я хочу мрії бачити її квітчасті.
Я хочу знати, що вона тут не сама.
______________________
© R. Tserkovnyy, 2017