Я не знала, як пишуть, доки не зрозуміла, що не автор пише роман, а роман автора.
Як розплутується клубочок таємниці, про яку я навіть гадки не мала, коли затискала олівець між великим, середнім і вказівним пальцем.
З цікавістю прислухалася до діалогів героїв, з якими щойно познайомилася, а може й, взагалі, була випадковою сусідкою у випадковій кав’ярні на розі випадкового міста.
Я припускала, що за місто це може бути, чи існує воно взагалі, але вже чула, як вранці хлопчик вигукує новини з газет, і бачила, як ввечері запалюється різнобарв’я неонових вогнів на хмарочосах.
Мене не дивувала голлівудська бутафорність та історико-географічні ляпсуси, мішанина заходу і сходу з обов’язковою циганщиною російського дворянства та стріляниною сицилійських мафіозі, мачете над солом’яними брилями збирачів тростини,
І сині грудки звичайного бурякового цукру, які послідовно надгризав маленький Володя, доводячи ще раз давню приказку:
«Як не з’їм, то понадкусюю».