"Ні!
Не схилюсь на коліна на втіху катам.
Ваша Честь, я не винна, що маю життя!"
Непохитність в очах.
Позивач замовчав.
Кожне слово дзвінчало, як лезо меча.
Зашуміла громада, обурившись вкрай:
"Пан Суддя, за зухвалість нахабу карай!"
І в оцій метушні
На обмови смішні
Прогримів спів душі:
Не винна,
Що живу і люблю, що за мрії борюсь!
Не винна!
Всі ми люди і всі є рабами спокус!
Я спокуту несу...
Чом цей Суд без жалю?
Хіба винна я в тім, що люблю?
..Що люблю?
Ні!
В мене є ще наснага йти проти вітрів!
За кохання на плаху? Не в цьому житті!
І якщо Хтось вгорі
Почуття нам зберіг,
То хіба віддаватися Долі - це гріх?
Натовп в спину кричав: "Безсоромна яка,
Що бездомну любов все стискає в руках!"
Та в оцій метушні
На обмови смішні
Я ще вторю душі:
Не винна,
Що злітала, мов птаха, на крилах весни!
Не винна,
Що сховала цілунок в вустах! Поясни,
Чи ж я маю себе
Схоронити живцем
Та стрибати в сильце?
Не винна,
Що живу і люблю, що за мрії борюсь!
Не винна!
Всі ми люди і всі є рабами спокус!
Я спокуту несу...
Чом цей Суд без жалю?
Хіба винна я в тім, що люблю?
..Що люблю?