NOCTURNO DEL HUECO
Ноктюрн пустого пространства
I.
Для того, чтоб смотреть,как всё мимо проходит,
для того, чтобы видеть пустоты и платья,
протяни мне перчатку луны, прошу я,
другую перчатку в траве потеряла ты,
найдёшь ли, любовь моя?
Ветер может мёртвых улиток
из слоновьего лёгкого вырвать
и гусениц сдуть замёрзших
с почек света или же с яблок.
Налегают на вёсла лица
под зелёные крики травинок,
и в тайной груди у лягушки
звенят мандолина и сердце.
На большой заброшенной площади
голова замычала бычачья,
и кристаллов твёрдые формы
кольцо змеиное ищут.
Для того,чтоб смотреть,как всё мимо проходит,
пустоту мне немую, любовь моя, дай ты!
Ностальгию коронную, небо печали.
Для того,чтоб смотреть,как всё мимо проходит!
О любовь моя, там, в глубине твоей плоти,
что за тишь поездов, что пошли под откос,
где рука расцветает в ту пору у мумии
и где небо, любовь моя, влажно от слёз!
Это камнем в воде, это голосом в ветре
убегает любовь от кровавого торса.
К пульсу нашей любви прикасаться не нужно,
над иными детьми жизнь раскроет бутоны.
Для того, чтоб смотреть, как всё мимо проходит,
чтоб увидеть пустоты у туч и у рек,
дай мне рук своих веточки лавра, любовь!
Для того, чтоб смотреть, как всё мимо проходит!
Сквозь меня, сквозь тебя проплывают пустоты к заре,
сохраняя следы тонких веточек крови,
и внезапная боль пронзённой кинжалом луны
рисует на небе застывший гипсовый профиль.
Все формы,смотри-ка, хотят обрести пустоту:
собаки заблудшие или же яблок огрызки.
Смотри на тоску,на тревогу печального мира,
не встретившего ни звука рыдания первого.
Когда на кровати мне слышатся шепоты нити,
любовь озаряет мою черепичную крышу.
Своей пустотой муравей наполняет пространство,
но ты исчезаешь из глаз, ориентиры теряя.
В глазах моих нет уж тебя, но я всё ещё вижу:
четыре реки ты в руке своей держишь букетом,
а в хижине прочной луна, находясь в кандалах,
моряка пожирает в присутствии малых детишек.
Для того, чтоб смотреть, как всё мимо проходит,
о любовь неприступная, ты убегаешь!
Нет, своей пустоты не дари мне, не надо.
Пустота и моя ведь разносится ветром!
Ай, беда нам: и ветру, и мне, и тебе!
Для того, чтоб смотреть, как всё мимо проходит.
II.
Тут лишь я.
С пустотой белой лошади,
грива из пепла.Площадь удвоенна.
Тут лишь я.
Моя пустота переходит границы разбитые.
Виноградная кожа покрыта асбетом рассвета.
Всё сияние мира в одном лишь глазу уместилось.
Зорьку будит петух, и его серенада крылата.
Тут лишь я.
С пустотой белой лошади.
Я зрителями окружён, в их словах - муравьи.
В цирке - стынь, искажённого профиля нет.
Обескровлены щёки ободранных башен.
Тут лишь я.
Моя пустота без тебя, без мёртвых твоих, город.
Тут лишь я.
Ни столетия нового нет, ни недавнего лета.
Только синяя лошадь касается ржаньем рассвета.
рНОКТЮРН ПОРОЖНЕЧІ
І
Щоб побачити, що все пропало-зникло,
бачити вбрання і порожнечі,
дай мені твою місячну рукавичку.
твою другу рукавичку, згублену в траві,
дай, моя любов!
Вітер може відривати мертвих
слимаків од легень слонячих,
і здмухувати вкляклих черв'яків
із бруньок світла або яблук.
Незворушні обличчя веслують
під найтихішим гомоном трави,
і є кутку грудина жаби,
i смуток серця, й мандоліна.
Ревіла посеред безлюдного майдану
бичача голова, вже мить як стята.
І були твердим кристалом остаточним
форми, що шукали круг зміїний.
Щоб побачити, що все пропало-зникло,
дай мені твою німотну порожнечу,
тугу школи й осмутніле небо.
Щоб побачити, що все пропало-зникло!
В глибині твоїй, любове, в твоїй плоті,
що за тиша поїздів, які розбились!
Скільки дужих рук квітучих мумій!
Яке небо — й без вийстя, яке небо, моя любове!
Це камінь у воді, на вітрі голос,
Кожен берег любові тікає від свого кривавого стовбура.
Годі мацати пульс нашій присутній любові,
аби проростали квіти над іншими дітьми.
Щоб побачити, що все пропало-зникло.
порожнечі хмарищ і потоків. Діб мені свої
лаврові руки, о любове.
Щоб побачити, що все пропало-зникло!
Чисті пливуть порожнечі крізь тебе, крізь мене, крізь досвіт,
і зберігають сліди найтонших гілочок крові,
та ще якийсь гіпсовий профіль спокійний: його окреслив
несподіваний біль пробитого лезом місяця.
Поглянь на конкретні форми, що шукають свою порожнечу.
Надкушені яблука та заблукані пси.
Поглянь на тривогу й тугу викопного сумного світу,
що віднайти не годен тон першого свого ридання.
Коли на постелі шукав я гомонів нитки,
ти з'явилась, моя любове, аби мій дах укрити.
Порожнеча мурашки може виповнити простори,
але без орієнтиру ти стогнеш в моїх очах.
Ні, не в моїх очах, бо мені ти показуєш нині
затиснуті в руці твоїй чотири річки,
в непорушній хатині, де полонений місяць
моряка пожирає перед дітлахами.
Щоб побачити, що все пропало-зникло,
о любове невловна, любове перебіжна!
Ні, не давай мені своєї порожнечі,
адже й моя щезає вже в повітрі!
Горе і тобі, й мені, і вітру!
Щоб побачити, що все пропало-зникло!
ІІ
Я.
З найбілішою порожнечею коня,
грива з попелу. Площа нерівна й чиста.
Я.
Протята моя порожнеча з розідраними пахвами.
Суха шкуринка непричетного винограду й азбест світання.
Все сяйво світу міститься в одному оці. Півень піє, і спів
його довше триває, ніж крила.
Я.
З найбілішою порожнечею коня.
Оточений глядачами, і мурашки в їхніх словах.
Без профілю спотвореного, у циркові холоднечі.
Під розбитими капітелями знекровлених щік.
Я.
Моя порожнеча без тебе, о місто, без мерців твоїх, що їдять.
Верхи — через моє життя, заякорене остаточно.
Я.
Нема ні нового століття, ні недавнього світла.
Лише синій кінь та світанок.