Напередодні вересня дощі,
немовби сльози, падають на трави.
Кленовий лист, як латка, в спориші,
а вітру спів ще вище на октаву
ніж вчора був…байдужий до тепла
зривав з гілок калинові листочки.
Дивився він в калюжі-дзеркала,
де місяця проміння, як відстрочка
на сукні прохолоди…Рветься край
і знову крутить фуете негода.
Їй вторять зорепад і водограй,
а сонечка мені, звичайно, шкода.
В імлі туманній схованка жалю,
де спокій колисковим відголоском
і піддається трепет скрипалю,
і свічка плаче розпеченим воском.
Стискається душа… їй розпач ллє
гірку настоянку калини з псевдо медом.
Не варто пити, буде дуже зле,
а тиша, безперечно, жалю кредо
не підсолодить смуток до зорі –
спокуса незрівнянна насолода.
А вітер, що метелик, на вогні
кружляє /попри/ осені в догоду.
І знову перепрошують дощі
за сіру млу і прохолодну каву.
Ті вибачення так близькі душі,
я їх приймаю /з гідністю/ по праву…
09.09 -14.09.2017