Які ж вони були червоні –
Ті помідори на кущах!
Смачні й такі, смачні й солоні…
Аж гульк – а їх уже катма!
Мабуть, сусід до самогонки
Зібрав собі відра зо два.
І рветься ж вічно там, де тонко!
Чи я б не з’їла їх сама?
Господь учив усім ділитись.
Я й поділилась мимохіть.
Й негоже нібито скупитись,
А серце все-таки щемить.
Зібрала бурі у відерце,
В веранді склала – хай ростуть!
Так заспокоїла я серце –
Зелені ж, може, не вкрадуть?!