Іван Вазов
ОТРУЄНИЙ
Він помер старий і нещасний, так, вкрай нещасний. Він був отруєний — ні, не людьми, і не життям — а власним себелюбством. Коли я кажу про себелюбство, то це надто слабко про ту змію, що гризла йому серце. Корисний діяч для свого часу, ревнитель народного поступу, він втратив віру у цей поступ з того дня, коли відчув себе змушеним відмовитися йому служити... Від того дня він охолов до всього, що його оточувало, і в душі йому засвітився культ самопоклоніння. Він упевнив себе, що він — то є все і що без нього — нічого, що після нього буде покладено крапку будь-якому доброму поруху. Звідти — неповага до сучасного, звідти — заперечення майбутнього. Він закрився щільно в минулому, наче гусениця в коконі.
Гай-гай, він міг би чути себе щасливим в такій закритій атмосфері самоспоглядання, коли б шум від биття пульсу громадського життя не тривожив спокій егоїста. Оболонка його була не досить тверда, не досить непроникна, аби уберегти його від неприємних посягань світу. І щораз, як він стикався з новими явищами навколишнього світу, незрозумілими й неприємними для нього, він відчував навколо себе силу нової течії життя, яка все поглинала у своєму пориві, а от тільки його обминала і обходила стороною. Інші сильні м’язи рухали кормилом народної свідомості, інші імена розносила на своїх крилах слава, і всі ті імена здавалися йому образою для його власного імені. Нездатний поставитися великодушно до нестримного буйного натиску молодого життя і привітати в ньому надію на майбутнє, він ставав жертвою найчорніших заздрощів і гіркої ненависті до нового. Усамітнення вже не рятувало його від живих страждань, він бачив навколо себе байдужість і забуття – бо ж ніхто не розділяв його роздратування, не схиляв голову перед його кумірами; ще менше він мав бажання знайти лік для гірко-болящої рани свого честолюбства. І оскільки він відчував себе самітником, то й оголосив виклик проти всіх. Він знехтував суспільством, але це презирство не могло заповнити страшну моральну пустку, що з кожним днем ширилася навколо нього.
Нещасна людина! Він міг би уникнути усіх тих гризот, якби природа поклала бодай краплину любові в його душу так само, як влила в неї потік клекотющого егоїзму.
Він помер отруєний, упевнений, що не досяг визнання – сам не визнавши нічого, – в повному розриві з часом, з поколінням, якому він не віддав належне й яке навіть вже й не помічало його існування… Він не міг відчути - хай і негативної - втіхи від того, що був відкинутий; ніхто не виганяв його. Женуть лише живущу силу, яка бере участь у еволюції громадського духу і мислі. Нікому й на думку не спадало зберегти щось з поштивих знаків минулого; пліснява й мох не мають недругів.
Проте все одно шкода. Подібне існування, до половини заповнене живою діяльністю і значущими заслугами, мало право бачити другу половину, наповнену миром і благодатною свідомістю виконаного обов’язку перед суспільною справою, яку підхопили й понесли вперед вже наступні покоління нових виконавців. Це внутрішнє задоволення могло б осяяти йому пройдешні дні, порадувало б йому душу при спогляданні величавої будови, щодо якої він пам’ятає лише її основи, до якої сам поклав енергію молодості й вогонь своєї віри в ідеали. Ні, він не бачить цієї основи, він бачить лишень себе, та ще й надто великим, бо він один в пустелі, яку сотворив зі свого нещастя.
Коли знайомі і співгромадяни, що проводжали його в останню путь, поверталися з кладовища, в голові кожного крутилися фрази з надгробної промови, фрази урочисті, святкові і холодні. І ніхто не знайшов в своїй душі щире і тепле слово жалю від втрати небіжчика. Чи визнавали, що він давно вже був такий і що небуття його входило в нову фазу, чи підозрювали жорстоку ненависть, яка згубила цю бідну душу аж до її останнього визволення?
— Вічна йому пам’ять! — говорив хтось із сумом.
— Мир його душі! — промовляли інші.
Один з присутніх наблизився до групки літераторів з тих, що прийшли проститися з небіжчиком, – вони тихо про щось шепотілися, — і приголомшив їх несподіваними і зловісно- знаменними словами:
— Панове болгарські діячі, вмирайте молодими!
(переклад з болгарської – Любов Цай)
***
Оригинал:
Иван Вазов
ОТРОВЕН
Той умря стар и нещастен, да, твърде нещастен. Той беше човек отровен — не от човеците и не от живота - а от своето себелюбие. Като казвам себелюбие, казвам много слабо нещо за онази змия, която му гризеше сърцето. Полезен деятел на своето време, ревнител на народния напредък, той беше престанал да вярва в тоя напредък от деня, в който се видя принуден да се откаже да му служи... От него ден настана едно охлаждение към всичко, що го окръжаваше, и се запали в душата му култът на самопоклонението. Той увери себе си, че е бил всичко и че без него — нищо, че подир него е турена точка на всяко добро движение. Оттам — незачитането настоящето, оттам — отрицанието на бъдащето. Той се заключи тясно в миналото си като буба в пашкуля.
Уви, той би останал пак много щастлив в тая затворена атмосфера на самосъзерцанието си, ако шумът от биенето пулса на обществения живот не нарушаваше покоя на егоизма му. Обвивката му не беше ни доста корава, ни доста непроницаема, за да го запази от неприятното засягане със света. И на всеки час той се сблъскваше с нови явления в околната среда, непонятни и противни нему, той чувствуваше край себе си силата на новото течение на живота, което всичко увличаше в устрема си и само него отминаваше и оставяше. Други силни мишци движеха кормилото на народното съзнание, други имена носеше славата на крилата си, и тия имена му се чинеха като една хула въз неговото. Неспособен да се отнесе великодушно към буйните напъни на младия живот и да приветствува в тях надеждите на бъдащето, той се отдаваше жертва на най-черна завист и горчива омраза против новото. Уединението вече не го запазваше от живи страдания, той виждаше наоколо си равнодушието и забравата — че никой не делеше раздразнението му, не се покланяше на кумира му; още по-малко се досещаше да гуди лек на парливо-болящата рана на честолюбието му. И понеже му се видеше, че никой не беше с него, той се обяви против всичките. Той запрезира обществото, но това презрение не можеше да му запълни страшната нравствена пустиня, на която кръгът всеки ден се разширяваше около му.
Нещастен човек! Той би могъл да избегне всичките тия терзания, ако природата да беше турила капчица любов в душата му, както беше вляла поток клокочещ егоизъм.
Той умря отровен, убеден, че е непризнат — сам непризнал нищо, — в пълен разрив с времето, с поколението, на които той не сфана значението, както и те престанаха да подозират съществуванието му... Той даже нем; отрицателното утешение да бъде изложен на гонения; никой го не гони. Гонят само живущата сила, която взема участие в еволюцията на обществения дух и мисъл. Никой не кътне една почтена останка от миналото; плесента и мъхът нямат неприятели.
Но при все това, жално. Едно подобно съществувание, до половината напълнено с жива деятелност и по-силни заслуги, имаше право да види другата половина, напълнена с мир и благодатно съзнание за извършена длъжност към общото дело, подзето и тикнато напред сега от цялото поколение нови работници. Това вътрешно удовлетворение би осветило старите му дни, би възрадвало душата му при вида на величавото здание, на което той помни само основите и сам е положил в тях енергията на младостта си и огъня на своята вяра в идеалите. Не, той не види зданието, той вижда само себе си и се вижда много голям, защото е един в пустинята, която си е образувал за свое нещастие.
Когато се завръщаха познайниците му и съгражданите му от гробищата, дето бяха изпратили смъртните му останки, всекиму от тях се въртяха в ума фразите от надгробното слово, фрази тържествени, празнични и студени. Но никой не намираше в душата си искрено и топло слово на съжаление за изгубването на покойника. Дали съзнаваха, че той отдавна е бил такъв и че небитието му сега влиза в нова фаза, или подозираха свирепата ненавист, що мартиризираше тая бедна душа дори до освобождението й?
— Вечна му памет! — казаха някои тъжовно.
— Мир на душата му! — продумаха други.
Един от присъствуващите се приближи до една група литератори там, от изпращачите на покойника, които тихо нещо си шушнеха, и ги стресна с неочакваните и зловещо знаменателни думи:
— Господа български деятели, умирайте млади!