Розкривай же, осінь, жовті віяла
Над казково-райдужним чолом.
Я тебе сама таку намріяла,
Наділивши смутком i теплом.
Так радію - бо ряснієш барвами.
Так сумую, що і це мине.
Маємо на те, щоб жити, право ми –
Це тебе втішає і мене.
Відлетять у вирій клином, зграями –
Непорозуміння, біль і щем.
Поки не дійшло усе до краю, ми
Любимо, надіємося ще.
Хай було багато і поганого -
Та воно, як листя, опаде.
Осінь, поверни мені коханого –
Він же є, хоч я не знаю, де.
Донеси до нього кольори тепла,
Як робила цілий вир століть...
Кажеш, я сама Його намріяла?
Та хіба від вигадки - болить?