Кілька слів. Часто цього досить. Головне інтонація, ритм, настрій, стан.
Плине життя твоє, як вода, у яку не ввійдеш двічі.
Ти міняєшся повсякчас, але не помічаєш цього.
Лиш давні знайомі, що іноді виринають з минулого скажуть:
"Старий, ну ти змінився, чортяко!"
або "Ти майже такий, як був. Лише посивів трішки".
Мінливість приймаєш, як дар.
Перетікаєш, переливаєшся, плинеш.
Білка лузає горішки. Дзюркотить струмок.
Пружно колотить повітря крук.
Руки жони перебирають гречку.
Співає малеча бабину пісню.
Пан-флейта голосить про Анди.
Ісландці записують саги.
Монах в Гімалаях медитує на благо
світу цього і того.
Лотос цвіте в болоті
його квіти не знають бруду.
Буду пити живу воду,
бо мертвої вже напився достоту.
Вони їли сухі гриби. Запивали водою.
Причащалися тілом Землі та її кров'ю.
Говорили довго, що "все вже було і нічого нового не буде
і все приїлося, а творчість зішла на пси і вся їх культура -
банальне перетирання в ступі старих міфів".
А потім їх понесло у нові світи через Зоряну Браму, яка на маківці.
Нове Дао кудись вело. Але повернулися всі на старі манівці.
Стали стишеними. В очах засвітилися каганці.
Мудрості, а може печалі.
- Але ж ти нетутешній. Я тебе упізнав.
- Не вигадуй. Я нородився тут від земної жінки та її мужа.
- Того бути не може. Я читаю серце твоє, як відкриту книгу.
- Що з того? Я прочитав долю в твоїх очах. Ти зайшов на тонку кригу.
- Мусимо в даль іти разом.
- Щоби разом пропасти?
- Ні. Я знайшов тебе. Ти - шлях.
- Ну ти даєш! Ти не знаєш яке я щастя.
Посміхнулися. Встали. Вдягли рюкзаки. У таман увішли. Розтали.
Я хотів написати хоку, але вийшла танка.
Взявся писати рубаї, а вийшов сонет
Боюся писати роман. А раптом вийде чиясь доля?
Тому краще піду по гриби.
Вони ж для чогось вродили?
© Copyright: Валентин Лученко, 2017