Осінь намагалась відкупитись,
кольорове листя рахувала,
посивілу зачіску ховала,
щоб із листопадом оженитись.
Вітер мав свій власний розрахунок
що до дівки осені-красуні,
бо давненько вже про неї думав,
мріяв про дівочий поцілунок.
Роздягав без попиту і швидко,
бо не мав терпіння зачекати,
а вона не мала де тікати...
лиш старіла від образи стрімко.
Ось і все. Зневірилась навіки...
не було ні ласощів, ні жартів.
Чи цвісти й буяти було варто,
щоб тебе спотворили каліки?!
І дощі, і вітри шматували
ту красуню, що одна-єдина,
душу дарувала і годила...
за для втіхи в смерть закатували.