В краю кохання, все завжди спокійно,
Коли цінуєш вірність і любов.
Хоч ходиш по землі, та погляд мрійний,
Кидаєш в тихе небо, знов і знов.
Кохання – це прикраса для людини!
І посмішка у тих вустах горить.
В її зіницях я, немов дитина,
Яка ще вміє безкорисливо любить.
Ідеш і мрієш про останні кроки,
Які невпинно, лиш до неї приведуть.
Куди б не занесли життя потоки,
В її любов моя фінальна путь.
А кинешся, буває, з-поза ранку
І не знайдеш улюблених плечей,
Стаєш відразу ворогом світанку,
Й самотніх і набридливих ночей.
І знов біжиш через ранкові роси,
В своє безмежно ніжне укриття,
Де рідні очі і біляві коси,
Як світла павутина забуття.
Не ти і я. З тобою ми єдине,
Як світло сонця і його тепло.
І хоч летять роки, немов хвилини,
Життя – кохання! Інше – його тло.
_____________________
© R. Tserkovnyy, 2017