На повен голос сказати: “Хочу того, а того не хочу».
Пам`ятаю часи, коли навіть мріяти собі не дозволяла.
Ні, це не для мене. Занадто, замало, не там, не тут, не тоді, запізно.
Кожен крок, що для інших, можливо, - ніщо, був власним випробуванням на власний виклик. Боялась не те що інших, навіть їх тіней, я вже мовчу про власну.
Досі, кожен день – це маленький двобій зi власними страхами та обмеженнями.
Хоча сьогодні мені хочеться поніжитись.
Насамоті.
На самоті цідити
чай.
На самоті цідити крізь
засніжений гай.
На самоті споглядати -
природа довкола.
На самоті рисувати в блокноті
кола.
Келійно, віч-на-віч зі своїми мріями.
У чотири ока зі своєю Зорею та Місяцем. Я бачу фази Венери, як мама Галілея. Хоча безнадійно короткозора. А може саме тому. Я бачу у ній то Око Гора, то Рибку Світла Світу.