Цикл «Життя цегляного будинку» (новели) (з моєї книги "Жити, щоби любити")
НАРЕЧЕНА
Цегляний Будинок за своє довге життя звик до метушливих людей, що іноді так боляче стукали його вже трохи розтрісканими дерев’яними дверима. Він вибачав людям їх необачність і неуважність. Вибачав, бо у його серці не було місця нелюбові. Вибачав, бо його серце було наповнене коханням до молоденької вродливої дівчини з великими карими очима, чорним волоссям, яке шовковими пасмами спадало на її тендітні плечі.
Він пам’ятав часи, як її зовсім крихітну звідкілясь принесли у біленькому бавовняному конвертику, перев’язаному рожевою стрічечкою. Часи, коли вона своїми малесенькими ніжечками спускалась високими сходами, коли гралася жовтим пісочком у дворі і її сміх-дзвіночок розливався під його вікнами.
Пам’ятав часи, коли її, школярку з великими бантами на чудернацьких хвостиках, проводжали до під’їзду незграбні хлопчаки. Несміливо переминаючись з ноги на ногу, віддавали їй портфеля і ще деякий час стояли біля дверей, за якими Цегляний Будинок турботливо ховав свій скарб. Часи, коли якийсь високий хлопець, як темрява вже сховала усе довкола, пригорнув її до своїх грудей і уперше поцілував чарівні ніжно-рожеві вуста, якими вона іноді торкалася скла, визираючи на вулицю з вікна. Тоді Цегляному Будинку уперше кольнуло серце від образи і заздрощів, що сам не міг цього зробити.
Сьогодні Цегляний Будинок здивовано дивився довкола себе. Якісь незнайомі люди метушилися біля чепурненьких автомобілів, чіпляли до їх дверцят, незрозуміло навіщо, букетики штучних квітів з майже прозорими легкими стрічечками, сміялися і, як здогадався цегляний будинок, на когось чекали.
Раптом повітря ніби перерізали гучні звуки, здається – то горлали автомобілі. За хвилинку кавалькада несамовито кричущих авто, з такими ж самими букетами квітів, весело вкотилася у двір. І з тих гомінких авто почали висипатися, мов різнокольорові виблискуючі намистини, люди.
З найошатнішої імпозантної задавакуватої машини вийшов високий молодий чоловік, у новесенькому костюмі і з букетом ніжно-пахучих квітів у руках. Він виглядав одночасно серйозним, усміхнено-щасливим і дещо збентеженим. Трохи потупцювався біля машин і зник у під’їзді, в якому Цегляний Будинок колись давно уперше прихистив оту свою маленьку улюбленицю.
Через деякий час молодий чоловік виринув з відчинених дверей. Він, обережно тримаючи за руку, виводив з під’їзду дівчину у довгій білій сукні, що здавалася якоюсь зовсім легкою, повітряно-прозорою. Це була Вона! Його наймиліша, найрідніша дівчинка, яку Цегляний Будинок кохав до нестями, яку оберігав від холоду і вітру, від сторонніх очей, від, як йому здавалося, усіляких негараздів. На її гарнесенькому обличчі сяяла така неймовірна посмішка! А очі! Її великі карі очі виблискували діамантами!
Цегляний Будинок дивився на неї сяючими на сонці очима-вікнами, дивився зачаровано і благоговійно. Бо ж його дівчинка була найпрекраснішою з усього земного, що він бачив на своєму віку!
За мить чванько-авто поглинуло і щасливого молодого чоловіка у новенькому костюмі з букетиком квітів на лацкані піджака, і таку кохану і рідну дівчинку. Люди-намистини знову поховалися у гомінкі авто і кавалькада, весело пихкаючи, викотилася з двору.
Спекотний день, втомившись, неспішно десь далеко вже вмощувався на відпочинок. За кілька кварталів ще лунала музика і іноді чулися веселі людські голоси. А Цегляний Будинок вслуховувався у стукіт дівочих підборів і, вдивляючись у сутінки, чекав ту, яку кохав понад усе. Не знав він, не зрозумів, що у неймовірно-білій сукні вона – наречена – у цей незвичний день стала дружиною того молодого чоловіка з букетиком квітів на лацкані піджака.
Цегляний Будинок згаслими очима-вікнами вдивлявся у темряву до самісінького ранку, зітхав і з надією чекав на свою кохану. Та марно. Цієї ночі вона не повернулася…