А осінь дивна, тиха, дощова.
Така невпинна, і така імлиста...
І бачу я і сльози, і дива,
і сіре небо, де кружляє листя...
І коси розплітаючи журбі,
здіймаючи, як крила, ноги босі,
вона мені наказує: люби!
Любов - це осінь. І розлука - осінь...
А дощ рясний, солодкий як вино.
У темряві, не знаючи спочину,
про кого ми з дощами мовчимо?..
До кого притуляємось плечима?..
А осінь дивна, п'яна і руда.
Її безсоння - у моїй долоні.
І ллються з неба сльози і вода,
і сердце завмирає і холоне...
Вона, як хвиля, стогне і пливе,
думки втрачає, і скидає сукні.
І листя вже тріпоче, як живе.
І поцілунки наші незабутні...
Страшна, як гріх. Солодка, наче гріх!
Вона мені наказувала: дихай!
І серед снів блукаючих доріг,
я, ніби осінь - дощова і тиха...
Ховає листя спогадів сліди.
І всі світи завмерли, безголосі...
Залишимось з тобою назавжди?..
Де сірий дощ. Де тільки ми. І осінь...
Алена Васильченко.