а гора спадає з пліч:
гора — меншає та легша;
врешті, зостається решта,
мов спів солов’їв крізь ніч...
і теплішає в безсонні
перемислене буття, —
і на ночі підвіконні
квітка пам’яті моя...
це ж до неї іншу ставлю:
юну, ще сьогоднішню;
підвіконня все заставлю
квітами, що сам рощУ...
і не вгледів, — та гора
витопилась думок в купу,
і малу скульптурну групу
втриманого почуття...
втихомирений за ніч,
посвітліша день удвічі:
цвіркуни-думки на вічі
вслід за льодом топлять піч...
а душа, — а не в тягар,
набуває новий дар:
солов’їний спів крізь все,
що і дихає, й живе...
і на печі ночі
розплющені очі:
з них радощів світло
нікуди не зникло;
і на печі ночі —
розплющені очі —
з них радощів світло —
нікуди не зникло —
нікуди не зникло..,
нікуди не зникло..,
нікуди —
не...
Кому й почути би, аудіо "Спів крізь ніч" серед зовнішних посилань.
При цих місці та словах вочевидь, що ні дня, ні каїну, ні юді, не рідня.