Сквозь окна, окропленные дождями,
сквозь вскрик разлуки, фонарей, оград
высокими взорвался голосами
граненый кубок листьев и девчат.
Там мраморный полощется акант,
узорными лопочет языками
поколяду – точь-в точь за образами –
доносит пенья грустный аромат.
Густится там угрюмый амарант
и астры, непокорно покоряясь,
последние догуливают ясные
дни вересня – ключей прозрачных кант.
И папор(о)тника цветом расцветает
этот полночный девичий напев,
о как бы я туда, до вас, хотел –
хоть краем ока или сердца краем!
В аортах все рыдают соловьи
и пролетают в рай свой, пролетают,
а те, кто смерть насквозь прошел, ныряют
в галай-миры, в мирища-галаи.
Покорны скорби, образы плывут,
дрожат, как струны, кроплены слезою.
Ответь же, Украина, за какою
оградою откроется нам путь?
Так забродила кровь от алкоголя,
такой надрыв и – ой! – какой же хмель!
Гудят сурмой четыре ветра в поле
и тверже стали закалилась боль.
Немов крізь шиби, кроплені дощами,
крізь скрик розлуки, ліхтарів і ґрат
затрембітав тонкими голосами
гранчастий келих квітів і дівчат.
Там мармуровий вруниться акант,
різьбленими лопоче язиками
поколяду — немов за образами —
доносить співу тужний аромат.
Там буриться похмурий амарант
і айстри у покірній непокорі
останні долітовують прозорі
дні вересня — ясноджерельний кант.
І папороті цвітом процвітає
оцей дивочний опівнічний спів,
0 як би я туди, до вас, хотів —
хоч краєм ока або серця краєм!
Ридають ув аортах солов’ї
1 пролітають в вирій, пролітають.
А ті, що йдуть крізь смерті, поринають
в галай-світи, світища-галаї.
Покірні тузі, образи пливуть,
тремтять, мов струни, кроплені сльозою.
Промов же, Україно, за котрою
із загород відкриється нам путь?
Такі бо забродили алкоголі,
такі надсади — йой! — такі хмелі!
Сурмлять у ріг чотири вітри в полі
і, ніби криця, сталяться жалі.